Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Сергій Оксенік
— Чата? — перепитала Леля.
— Так, Чата. Він чатує. Дивіться під ноги. Але це вам усе одно не допоможе. Повз Чату ніхто не пройде.
— Його можна перемогти?
— Ні. Але є й добра новина, — розсміялася русалка. — Чата не їсть собак. Просто топить.
Ото тобі й буде ага!
Була й добра новина: вийшло сонце. Івась тепер стояв у тіні, яку відкидав будинок Пластуна. Тінь накрила ямки, які тепер Івасеві не давали спокою. Але вихід сонця з-за хмар означав і те, що хлопчик може спробувати зазирнути у вікно. Адже ті вікна — попереду хати — тепер яскраво освітлені, тож якщо з’явиться голова дитини в задніх вікнах, її не помітять. Якщо, звісно, не дивитимуться саме в це вікно.
Але ж Івась прийшов сюди не ховатися, а шукати!
Він підкрався до вікна, прислухався до того, що діється в хаті. Там справді щось відбувалося, чулися кроки, постукування. А це означало, що Пластун чимось зайнятий, тож у вікно не дивиться.
Насправді Пластун дивився у вікно. Але не в те, в яке зазирнув Івась — у протилежне. Власне, він не дивився, а визирав. Бо тут же відійшов від вікна й заходився щось робити. Зрозуміти, чим він зайнятий, було непросто. Спочатку він підійшов до столу й ганчіркою змахнув з нього пил. Потім рівніше поставив табуретку, яка й так, на думку Івася, стояла рівно. Тоді відчинив двері, витрусив ганчірку, повернувся, повісив її на цвяшок біля рукомийника й почав мити руки. Це була довга історія. Він тер їх губкою, змивав, знову тер, знову змивав, при цьому щомиті визираючи в вікно, що виходило на переднє подвір’я.
Когось чекає, зрозумів Івась. І навіть відомо, кого. Видно, вона тут же й прийшла, бо Пластун заметушився, хутко ще раз обдивився кімнату й метнувся до дверей.
— Здоровий був, красунчику, — почувся Любин голос.
— Риві, ага, — радісно відповів господар, пропускаючи її в двері.
Івась відхилив від шибки голову, бо Люба, ввійшовши, неодмінно обдивиться кімнату, тож і його за вікном може помітити. Рипнули й хряснули двері. Після цього голоси стали такі приглушені, що Івась далеко не все міг розібрати. Власне, слів Пластуна він і так не розумів.
Пластун щось спитав. Люба відповіла:
— … здогадуються. Це не той.
— …?
— … підмінили, бо знали.
— …?
— Знову пішли до русалок, але… (далі дуже довго й нерозбірливо)… Хотіли обдурити. Вони нас запідозрили, стежать за нами. Ти нікого не помітив?
— Гоніні.
— Нічого не розумію. Їх нікого немає. Хай двоє пішли, а де решта? Де твоя…
—…
— Отож. Щось вони задумали. Треба знати що, бо знову перехитрують нас. Вони тоді мені голову відірвуть. Дивись, красунчику, тобі теж непереливки буде. Не тільки мені.
— … Ага!
— Ото тобі й буде ага…(знову нерозбірливо). Де кури?
— … Ага.
— Піди принеси. Нам без них довго не можна. І так невідомо, чи не занадто довго… (зовсім тихо).
— Ве су, ага.
— Ти що, ввечері! Зараз іди. Тільки обережно.
— А ти? — ці слова Пластуна Івась дуже добре розібрав.
— А я тут залишусь. Бо можуть прийти шукати. Я їх зустріну, хай начуваються!
— … (мішанина незрозумілих звуків).
— А ти зроби так, щоб не побачили. Що мені, тебе вчити? Чи тебе даремно Пластуном назвали?
У хаті почулися кроки, й Івась знову зазирнув у вікно. Люба й Пластун вийшли з хати. Дурник пішов до хвіртки, а Люба… Далі її не було видно. Аж раптом промайнула її голова в правому вікні. Вона йшла навколо хати! Сумнівів не могло бути — вона йде туди, де стоїть Івась! Тією ж стежиною, якою він сам сюди потрапив.
Нахилившись, він пробіг під вікнами до протилежного краю задньої стіни. Тільки вже завернувши за ріг, здивувався, навіщо він нахилявся, адже в хаті нікого немає. Однак то було пусте. Халепа, в яку він ускочив, виявилася страшнішою. З цього боку навколо хати ніхто ніколи не ходив. Колись, може й міг пройти, а тепер уже ніяк.
Зовсім поруч, за рогом, почулися Любині кроки. Потім звук кроків змінився — схоже, вона пішла по городу. Далі якесь шурхотіння, а після нього — несподівано для хлопчика — виразний стогін. Івась обережно визирнув із-за рогу, притиснувшись до дерев’яної стіни.
Ох і картина відкрилася його погляду! У кількох кроках від хати — там далі, за ямками — Люба лежала на траві, розкинувши руки, так само розкинулося навколо голови густе чорне волосся. Тіло її здригалося, пальці впилися в землю. Полуденне сонце світило їй просто в очі, але очі були широко розплющені — вона ніби вбирала в себе сонячне світло. Люба стогнала.
Першим бажання Івася було кинутися на допомогу. Але він стримався й правильно зробив. Бо за мить зрозумів, що стогне дівчина не від хвороби чи болю. Це був стогін задоволення, якогось тваринного щастя. Раптом вона загарчала й покотилася по траві — спочатку в бік лісу, потім назад, до хати. Здавалося, кожним клаптиком тіла Люба намагається притиснутися до землі. Вона вже не здригалась, а колотилася, ніби в пропасниці. Далі завмерла на спині й вигнулася, мов лоза — тільки п’яти й потилиця торкалися землі. А потім упала спиною на траву й тут же підхопилася.
І це вже була не Люба. Точніше, не та Люба, яку досі знав Івась. Одяг був брудний, волосся стояло дибки. У хлопчика навіть склалося враження, що воно ворушиться, мов черва.
Дівчина нахилилася, піднесла обидві руки до невеличкої ямки й знову загарчала, немов вовкулака.
Й Івась побачив, як просто на його очах ямка затяглася густою травою і зникла.
Він раптом зрозумів, що йому нагадувало Любине помешкання, коли він зазирав до нього у віконце, — хатину баби Яги, де він колись так і не зміг виспатися.
Всесвітнє тяжіння
Леля не змогла розповісти Лисому й Васильку, що їй пропонувала Русалка. Тільки про Чату розказала.
— Хто він такий? — спитав Лисий.
— Не знаю. Він чатує, — відповіла дівчинка.
Лисий уважно на неї подивився й сказав:
— Ясно.
— Що мені сказали, те я тобі й розповідаю, — образилася Леля.
— Та годі вам уже, — втрутився Василько. — Краще подумайте, що робити.
— І швидше, бо мені тут дуже не подобається, — додав свою думку Глина.
— Якщо це Чата, який чатує, — сказав Лисий, — треба його обдурити. Іншої ради немає.
— Як ми можемо обдурити того, кого ми не знаємо, про кого не маємо ніякого уявлення? — здивувалася Леля.
