Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Сергій Оксенік

Знову рушили. Пройшли з півтори сотні кроків — і жодної кістки на березі. Отже, ті кістки не свідчили про наближення Чати. А про що? І що їх попередить про Чату? Добре, якщо не підведе його, Лисого, чуття небезпеки. А якщо в цьому випадку — ні? Адже Чата, швидше за все, живе під водою й там і чатує. Чи вода не перешкоджає? Не спиняє чуття небезпеки? Вода — сама собою ворог.

Чому люди вважають воду ворогом? — думала Леля, дивлячись у спини Василькові й Лисому Глину вона майже не бачила — хлопці затуляли. — Людина не може жити без води. Не їсти можна кілька днів. А спробуй хоч день не пити! Мабуть, страх у тому, що її багато. Там, в іншому житті, неподалік від її вьоски було два озерця. Невеличкі — можна було вільно розмовляти з людиною, що стояла на протилежному березі. В ті озерця впадали два струмки. Як на гріх, обидва були з непитною водою. Тому й в озерах вода була отруйною. Її не тільки не пили, до неї взагалі не наближались, якщо не траплялося якоїсь необхідності.

Казали, там уже багато століть живе велика риба Сом, яка може дитину затягти під воду й там проковтнути. Мабуть, то була неправда. Мабуть, просто лякали дітей, щоб не потруїлися біля тих озер. І Лисий розповідав казку про того чоловіка з химерним іменем, який жив на острові. Кругом вода — кінця краю не видно, а посередині маленька земля. І ту воду пити він не міг — тільки зі струмка на острові. А все море навколо було солоним. Ну, не отруєним, так солоним. У ті часи ще, може, й море не було отруєним. Хтозна?

Не спиняючись і не стишуючи ходи, Лисий підняв руку й покрутив на голові свого бриля — праворуч і одразу знову ліворуч. Леля зрозуміла, що він відчув небезпеку, але не хоче говорити вголос. Хай Чата думає, що вони про нього не здогадуються. Хоч якась перевага! Леля ніби ненавмисне поправила зарядженого арбалета на плечі, готова щомиті спрямувати його на ворога.

Але то виявився не Чата. Просто гадюка лежала на піску, і обійти її було ніяк. Дуже добре, що Лисий відчув її раніше, ніж навіть Глина. Леля розуміла, що тільки на чуття Лисого вони й можуть розраховувати. Втім, якщо русалки знають, що Марічка вміє з усіма розмовляти, чому б Чаті не знати про цей хист Лисого?

А справді, звідки вони все знають, ці русалки? Кажуть, на берег вони майже не виходять — тільки в окремих місцях і тільки рано-вранці. Хто їм там, у воді, все розповідає? Такі вродливі, так схожі одна на одну… Леля уявляла себе поруч із ними — в воді, і їй не було ні страшно, ні огидно. Вода здавалась їй не отруйною і смертоносною, а лагідною, прохолодною, чистою.

І раптом вона відчула, що щось не так. Щось трапилося, поки вона мріяла. Леля ніби прокинулася й залилася соромом. Неначе це її миттєве забуття було зрадою.

Лисий стояв і стояв перед гадюкою й нічого не робив. Це було жахливо! Зненацька Леля згадала.

Вона згадала, як заморочила Лисого гадюка, принесена бабою Ягою. Непроста гадюка то була. Як з’ясувалося пізніше, просто хмиз, зачаклований Ягою. Лисий тоді розрубав ту змію навпіл. Обидві частини впали на підлогу й шалено закрутилися. І очі хлопця прикипіли до них. Він стояв заворожений, не ворушився, дивився, як уже дві гадючки перестали крутитися й почали наближатися до нього. Леля саме тримала в руках простирадло. Тож єдиним доречним рішенням було кинути простирадло на гадюк. А від білого кольору вони самі чманіють і втрачають зір.

І все б те було ще нічого, але згодом, через день, та історія нагадала про себе.

Вони йшли Руїною й так само, як сьогодні, надибали гадюку на дорозі. Лисий ішов перший, тож саме він мусив щось робити. А він укляк на місці, дивився на неї, заморочений, і все це могло дуже погано закінчитися. Тільки Лелине втручання виручило його.

Всі ці спогади миттю промайнули в її голові. Вона вже було кинулася вперед, коли побачила ліву руку Лисого. Рука була опущена, і долонею він ледь помітно робив знак, щоб не підходили до нього. Отже, хлопець не був заморочений гадюкою. Щось інше його непокоїло. Що саме? Гадюка — то не така вже й небезпека для людини з шаблею в руці. Можна просто підчепити змію на шаблю й відкинути з дороги, якщо вже не хочеш рубати.

Лисий це знав, і раз він не був заморочений, то виходило, він бачить або відчуває ще якусь небезпеку. Схоже, він зараз вагається, бо не знає, наскільки та, друга, небезпека пов’язана з цією гадюкою.

Леля визирнула з-за Василькового плеча. Уважно придивившись до плазуна, дівчинка, здається, зрозуміла, що бентежить її друга. Гадюка дуже дивно поводилася. Вона не тікала, не сичала, не погрожувала, як це зазвичай роблять гадюки, — просто лежала й ледь поводила головою: праворуч, ліворуч, вгору, вниз; праворуч, ліворуч, вгору… Краще її не чіпати.

Берег тут був дуже вузький. Між гадюкою й водою — не більше однієї долоні. Ступню туди можна поставити, але хто ж ставить ногу поруч із гадюкою! Ліворуч майже впритул починається крута стіна. Можна спробувати обійти її, але це дуже небезпечно. Це сира земля, якщо ти разом із нею з’їдеш на гадюку, наслідки будуть зрозумілі. Переступити через неї, перестрибнути? Якби вони були не зв’язані, можливо, це й вдалося б. А як ти змусиш Глину зробити такий божевільний стрибок? Розв’язатися? Теж не можна. Де саме чатує Чата, вони не знають. У них може бути тільки один порятунок — разом. Або… Але так само разом.

Лисий нарешті наважився зробити крок уперед, і… не зміг. Він ледве втримався на ногах. Мотузка так відчайдушно тягла його назад, що він мимоволі обернувся.

Тільки тепер усі звернули увагу на Глину Взагалі він не любив гадюк — а хто їх любить! Але не боявся. Ще малим цуценям, якщо траплялася зустріч зі змією, він стрибав навколо, голосно гавкав, сварився, всім показував, як він не боїться цієї погані, хоча й не дуже наближався.

Зараз пес дрібно тремтів, задкував, хрипів від браку повітря в легенях — нашийник так передавив йому горло, що незрозуміло було,