Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Юліан Радзікевич

спитатись, що сталося. Але, заки спитав, погляд його впав на гілляку. На ній гойдалось під вітер на довгому шнурі тіло без чобіт, без свити, без шапки та з зав’язаними на спині руками. Довгий оселедець на перехиленій убік голові подавався за вітром. Обмерзлі, довгі вуси опали вділ, наче підкреслюючи страждання, які ця людина перейшла перед смертю.

Нечай глянув іще раз у змінене смертю обличчя нещасного.

— Це ж не Дужий!

— Це Семен Губач. Він був разом із Дужим.

Коли сильний вітер із широкого поля вдарив тілом об пень дуба, захмарилися козацькі очі, насупились обличчя, стягнулися брови.

Один із гурту добув кинджал і під’їхав конем під дерево, щоб відрізати шнур.

Але Нечай підніс руку.

— Залиши! Не відтинай. Ануте, молодці! Скоч котрий на дуба та відв’яжи шнур. Нам його треба буде. На ньому повисне той, хто повісив Губача.

Ледве чи міг Нечай придумати щось ліпше, щоб з’єднати собі серця й душі отих твердих, долею битих, у війні загартованих людей, що раз-у-раз заглядали смерті у вічі. Бо війна робить людей немилосердними, твердими, нечулими до людського болю та людського страждання, але одночасно розвиває дивне почування приязні між товаришами зброї до тієї міри, що згинути в обороні товариша, значить згинути славною смертю, а пімстити смерть побратима-товариша, це священний обов'язок кожного.

Один молодий козак миттю знайшовся на дубі і тіло нещасного Губача опинилося притьмом на землі. За ним гадюкою зсунувся шнур.

Тіло поклали на коня й прив’язали.

Нечай розглядався хвилину довкола, врешті відізвався:

— Є тут хто, що знає добре околицю?

Висунувся на коні довговусий, кремезний козак.

— Я з Мовчанів, що ліворуч за нами. Я знаю тут кожний куток і кожне дерево.

— Ти Гнат Мовчан, правда?

— Так, полковнику.

— Отже що це ось тут перед нами?

— Гачівський хутір.

— А праворуч за дубиною?

— Телелинці.

— Тож ми добре потрапили? Правда?

— Так, полковнику.

— Ми тут на нього мали ждати?

— Тут.

— Видно, що з Дужим щось пригодилося, коли його тут нема — заговорив Нечай, звертаючись до Дика. — Зловили Губача, зловили певно і його.

— Коби то знаття, чи є ляхи в Гачівському хуторі та скільки їх? Дозволь мені, полковнику, поїхати й розглянути.

Нечай завагався.

— Гаразд. Їдь, Петре — рішив по хвилині надуми. — Ми будемо недалеко за тобою. Держи пістоль напоготові до стрілу. Коли побачиш багато ляхів, стріляй, коли ж будеш думати, що їм можна дати раду, не стріляй. Це буде знак для нас. Розумієш?

Дик кивнув головою, добув пістоль, висипав із панівки порох, насипав свіжого, закриваючи свиткою. Після того витяг хустину, накрив пістоль і його замок так, щоб порох не замок, уклонився полковникові й товаришам і, як тінь, розплився в тумані. Незабаром за ним рушив і цілий відділ.

Їхали поволі та почали з’їздити з горбка, де було щораз більше снігу на землі, а менше в повітрі. Вітер перевалювався понад їздцями, але стрілу з пістоля не було.

Аж ось зовсім недалеко замаячів Гачівський хутір із деревиною та будинками.

Не чекаючи довше, Нечай добув шаблю, блиснув нею понад головою, дав знак і рушив скоком уперед.

Заблисло за ним триста гострих шабель і відділ з розгоном увігнався на подвір’я хутора.

Їздці розскочились гуртами вліво, вправо, щоб зайти хутір з усіх боків. На подвір’ї просторого хутора, що колись належав до пана Замойського, біля плотів і возів стояло багато осідланих коней. Дві великі ватри горіли на землі, де розгорнено сніг. Скрізь вешталися драгуни. На вид козацької кінноти, що спала на них несподівано, наче грім із ясного неба, забули про зброю, оборону та втечу. В короткому часі ввесь польський відділ без спротиву склав зброю. Козаки оточили його, загнали до пустої повітки та густо обставили вартовими.

Нечай здав усю оцю роботу на Дика, а сам, не теряючи часу, з обнаженою шаблею в одній руці та з готовим до стрілу пістолем у другій увійшов у дім. Одним ударом ноги відчинив двері та знайшовся в просторій світлиці хутора. На землі, на глиняній долівці, лежав кріпко зв’язаний Дужий. Коло нього клячав старий драгунський підстаршина, зайнятий викручуванням кременя з мушкетного замка. На стільці перед ними сидів пан Микола Кисіль, спертий на шаблю.

Як двері нагло відскочили і в них появився Нечай, то і Кисіль і вахмістер схопилися на рівні ноги та взялися за шаблі.

Перший наступив вахмістер, кидаючись із шаблею на Нечая. Але заки наблизився, шабля його, вибита з руки, полетіла в другий кінець кімнати. Козаки, що були за Нечаєм, схопили вахмістра за руки і, хоча цей пручався й шамотався з усіх сил, зв'язали йому руки шнуром, що його зняли з Дужого, та повели до повітки.

Кисіль оглянувся і побачив, що він сам один. Хвилину завагався, роздумуючи, чи кинутися на Нечая з шаблею і згинути, чи піддатися. По хвилині надуми підхопив піхву лівою рукою, правою вложив до неї обнажену шаблю з такою силою, аж тріск пішов по кімнаті. Тоді заклав обидві руки за широкий пояс і став чекати, що далі буде.

— Слушно вашмосць зробив, що занехав опір — заговорив Нечай, вкладаючи пістоль за пояс, а шаблю до піхви. — Люди вашмосці й так уже в полоні, мов телята, загнані в повітку. Але зброя в них добра і добрі коні. Не думаєш вашмосць, що та зброя і ті коні кращу зроблять службу, коли в інші руки попадуть? Гей, а що з тобою, Федоре? Ще живий? Ще не замордували тебе?

Дужий розтирав руки, на яких шнури сліди залишили, переступав із ноги на ногу, наприкінці, неначе здобувши назад