Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Юліан Радзікевич

ти мовчатимеш ... Так ось, Даниле, війна неминуча. Аби ще тільки до весни дотягти. Збирай та формуй свої сотні, бо вони гордість усього війська! На Різдвяні свята в мене буде знову з’їзд полковників і генеральної старшини, але боюся, що ти не зможеш приїхати. Ось тут копія листа, що його твій наказний Кривенко післав недавно до Лянцкоронського. Посланець привіз його після наради вже, як тебе не було. Коротко: Кривенко пише, щоб ляхи не переходили за лінію, а то бач занадто вже натискають. Мені здається, що це тому, що щораз більше ляхів сходиться в коронне військо та що почули, що тебе в Брацлаві нема, тож відважніші стали. Як би там не було, тобі там треба бути. Тому буде ліпше, коли ти, не чекаю чи кінця нарад, зараз повернешся у свій Брацлав, містечко укріпиш і обсадиш залогами, подбаєш про припаси і будеш берегти лінії. Коронне військо знову збирається під Кам’янцем Подільським, тому, коли воно рушить, ти будеш перший на його дорозі.

— Думаєш, гетьмане, що вони можуть рушити зимою?

— Вони можуть рушити кожної хвилини. Коло Кам’янця все об`їджене через довгі постої війська. Там голод. Їм доведеться шукати вівенди по твоєму боці лінії. Крім того, у них чомусь то поширилася думка, що нас найліпше бити зимою, коли тяжко висипати окопи та ще тяжче людям у них боронитися. Як їх голод притисне вони будуть наскакувати на тебе, як ті вовки, що тічкою ходять.

Нечай, радий, що розмова перейшла з чигиринських справ на брацлавські, глянув гетьманові в очі.

— Така війна дуже небезпечна. Сьогодні вони вдарять на Мурахву, завтра через Бар на Красне, або денебудь інде, а в нас тільки роботи буде, щоб пере кидати сили з одного місця на друге, бо не буде можности мати скрізь таку силу, щоб наступ відбити. Сьогодні ми збираємося коло Мурахви, а вони вдарять на Красне, ми підемо на Красне, а вони зайдуть нас збоку від Шаргорода чи з іншого місця. Вони можуть скупчитись і всіма силами вдарити в одне місце, коли наші сотні будуть розставлені вздовж лінії.

— Хочеш, щоб тобі ще один полк прислати?

— Ще один полк не змінить справи. Адже там ціле польське військо з обома гетьманами. На мою думку, простір завеликий, щоб його обсадити одним, чи двома полками.

— Так чого ж ти хочеш, Даниле?

— Пощо чекати з одвертими очима як день так ніч на ту гадюку, що може тебе вкусити, коли ти знаєш, де її кубло? Чи не ліпше її в тому кублі затовкти і мати спокій?

— Нам самим зачинати війну?

— Чому ж то їм вільно, а нам ні?

Гетьман підвівся, встав і підійшов до вікна, наче хотів глянути крізь нього, але ще скоріше повернувся до Нечая. Хотів щось сказати, одначе Нечай випередив його.

— Коли ти восени, гетьмане, вислав мене проти пана Потоцького, мені треба було тільки затиснути оцю жменю, в якій усі полки знайшлися. Не було б сьогодні коронного війська під Кам’янцем. Таке саме тепер. Дозволь мені рушити під Кам’янець. Може Бог дасть, напади на наш бік зупиняться і небезпека мине.

Гетьман похитав заперечно головою.

— Такий похід проти коронного війська, то вже явна війна. Ти знаєш, що хан приобіцяв поміч тому, на кого нападуть. Ні, — на два боки: проти ляхів і проти татарів нам іще не встоятись. Я про це й сам думав, але це не може бути. Ні, це не може бути — повторив. — О, я знаю: застукати їх під Кам’янцем не було би тяжко й вибити всіх до одного, або татарам у лика передати. Але це був би початок війни. Ти чув від полковника Ждановича про пана Б’єринського? Післав його оце король із бочками золота до хана, щоб його на свій бік перекупити. А татарин, що? Яка їм різниця, з ким і проти кого? Щоб тільки нажива для них була, щоб тільки користь, то й усе! Але для людських очей посилає хан свого посла, Мустафу-Агу, до нас і в Польщу і цей має простежити, хто то нарушує зборівські пункти. Ми, чи ляхи? Коли ти рушиш на коронне військо, здійметься крик та ще чого доброго, татари справді вдарять на нас іззаду. Ні, ти мусиш сам собі давати раду, доки можеш. Коли ж ляхи наступлять, тоді, значить, вони зламали мир. Тоді й ми рушимо.

Нечай підвівся також і глянув крізь вікно в нетрі темної ночі. Брала його досада, гнів і жаль.

Коли ляхи наступлять, то хто знає, чи можна їх буде на лінії стримати. Скільки то нашого народу потерпить, скільки невинної крови знову поллється! Скільки людської праці пропаде, скільки ж то буде сліз і горя!

Тоді гетьман кинувся всім тілом на круглий дзиґлик і спер руки на столі. З його грудей вирвався гіркий, болячий, повний короткого схлипування стогін.

У кімнату ввійшов тихо, як завжди, Іванець і почав щось говорити. Але Хмельницький схопився із стільця, червоний від гніву й досади та крикнув громовим голосом:

— Геть! Геть мені з кімнати, бо зарубаю! Зарубаю!

Щось інше

Стояла при вікні й дивилася далеко на засніжені поля довкруги Брацлава, що видавався малий і дрібний на підніжжі величавого замку.

Всюди було біло, біло-сіро, спокійно й тихо. Тільки в душі її не було спокою. Тривога росла, страх більшав, смуток вдирався глибоко в душу.

Таким свого Данила досі ще ніколи не бачила, таким його знала. Хмари, що нависли в нього на очах, стояли там нерухомо, наче їх так мороз зоморозив. Гострі слова вилітали з його уст легко, як кинджал із піхви. Усмішка була рідким гостем на його обличчі.

Колись, коли мав якусь гризоту, коли щось вагою лежало на його душі, коли щось зганяло сон із його повік, він приходив до неї, любив виговоритись, поскаржитись, порадитись, а тепер, хоча