Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Юліан Радзікевич

Климовський, що накладав букові поліна в коминку, поглянув пильно на поліно, яке держав у руці, наче щось замітне знайшов на ньому. Хвилину завагався, кинув поліно на вогонь, стріпав руки й собі глянув на Христю.

— Бував я за ті три роки і в Чигирині, і в Корсуні, і в Білій Церкві, і по тому боці Дніпра. Об’їхав я та відвідав багато полків, поки мене гетьман, його милість, не вислав у Москву. Бачив я, як скрізь кипить життя, як іде праця, як твориться щось зовсім нове. Але такого, як тут, я не бачив ніде.

— Ніжен — далеко від польської лінії, а там куди легше зустрінути пана, як тут. Переяслав — старе козацьке місто, давній козацький полк, але тільки полк, коли ось тут ціла армія. Де то твій чоловік має час на все? Як він може так про все подумати, про все подбати? Адже тут кожне містечко, то справжня твердиня. Хто коли чував про те, щоб сипати вали, копати шанці, укріпляти міста в час найлютішої зими? Коли б інший полковник хотів таке робити, знаєш, що сталося б? Скинули б його з полковника, іншому дали б пірнач і не робили б того всього! А тут? Чи впало хоч одне слово від когонебудь, щоб цього не робити? Чи хтонебудь виступив проти цього? Чи потребував він приказувати, жахати, вживати сили, щоб робота йшла? Ні ... Я певний, що коли б хтонебудь поважився слово проти нього сказати, на шматки його розірвали б. Ось не треба далеко шукати. Богун! Який він славний! Як його люблять! А робота з укріпленням міст узимі не пішла!.. Не пішла... Козаки рішили: буде час на весні, як земля розмерзне. Сам Іван розповідав нам про це, як був тут.

Климовський перервав, подумав, погладив бороду і знову почав:

— Думаєш, Христе, що мені до вподоби припало все, що діється в Чигирині? І в полках?

Старий зморщив чоло і покрутив головою.

— Злітаються пани з усіх сторін чорним гайворонням. Начеб то тихі та смиренні, як ягнята, але кожний їдь за пазухою носить. А свої? Оті наші полковники, сотники, осавули та й інша старшина? Маєтки позабирали, хутори, двори, села. Ридванами їздять. Хоча майже всі — самі з посполитих, на простих посполитих козаків згори дивляться, як ті пани, що їх вони самі недавно прогнали. Чи ти думаєш, Христе, що на те народ воював, щоб замість якогось там пана Миколи Потоцького мати паном якогось Івана Голоту? Що за різниця для людей? Нема... Це вина Виговського. Гетьман Виговському вірить і робить, що цей хоче. Бачиш: у нас цього немає. Кажуть, що твій Данило — багатир. Рахують його нарівні з Хмельницьким. Може. Не знаю. Але знаю, що коли ви маєте скарби, то чесно, шаблею на ворогах добуті. Одначе скажи мені, скільки землі у вас?

— Землі? — здивувалася Христя.

— Землі, маєтків, хуторів, сіл?

Христя, яка ходила по кімнаті, слухаючи, що Климовський говорить, затрималася перед ним, збентежена, і безрадно розвела руками.

— У нас також є хутори: один тут, під Брацлавом, і другий біля Бортників.

— Знаю, знаю, — всміхаючись, говорив Климовський. — Цей хутір ось тут такий, як у кожного майже козака, а другий біля Бортників, де коні годуєте, ще менший. Це й усе. Де ж тут села, де ключі, де маєтки? А що мешкаєте в замку? Це й місце для полковника. Та що тут багато говорити! Чи думаєш, що твого Нечая люди любили б, якби він у пана пошився, вивищав себе понад інших, чи слухали б його! І про тебе те саме можна сказати, Христе. Тебе тут кожний любить і шанує; кожен величається тобою як своєю полковницею, бо ти людина, бо до тебе можна приступити, з тобою поговорити. Ти нікому образливого слова не скажеш, кожного вислухаєш, за кожного заступишся, кожному поможеш у біді та, що найважливіше, кожного зрозумієш. Як це й дивно, але панів побачиш тепер усюди в Україні. В одній тільки Брацлавщині їх нема, хоча вона найближче до поляків і від них найбільше загрожена. Чи я, Христе, знаю?.. Я нічого не знаю. От і все. Певно, що для бідних селян — поворот панів, це страшне лихо. Але ми не самі на світі. Довкола нас є інші народи, інші держави, інші люди. Що ж діється довкола? Що в Польщі — знаємо. Так само дусять польського хлопа, як і нашого, і так само п'ють його кров. Може ще й більше, бо він забув уже й бунтуватися. Литва? Там також польські пани і бідний та темний литовський хлоп. Москва? Боже! Там чи не ще гірше? Не дивниця, що там кипить і нарід буриться. Крим? Те саме. Туреччина? Також баші, мурзи, беї і... раби. Так ось ми, ними оточені з усіх боків, одні — єдині, що хочемо волі, що волю здобули, що проти панів збунтувались, і тому стали для всіх сусідів небезпечними. Так! Так! Якби не та сама православна віра, якби не ті бунти в Пскові, Орелі, під Москвою, давно над нашими головами зависли б, поруч із польськими, також і московські мечі!

Христя піднесла глибокі сині очі на Климовського й повела головою.

— Темна я, як бачу, мов та чорна ніч, бо нічого не розумію.

— Чого не розумієш, Христе?

— Коли в Польщі людям зле і в Московщині ще гірше, то в нас також має бути зле? А що, коли люди побачать, що від панської неволі можна визволитись, і підуть укупі з нами?

— В тому саме, Христе, й діло! Тому пани в усіх країнах тримаються разом, тому католицька шляхта в Польщі йде рука в руку з лютераном Радивилом, із православним Лупулом, ба, готова піти навіть із православним царем, чи з турком, щоб тільки здавити бунт. Скрізь пани лякаються, що нарід збунтується, бо скрізь нарід бажає волі. Чому ось три роки вже московський цар не хоче нам дати помочі проти ляхів?