Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Юліан Радзікевич

Христя була бистра, розумна, спостережлива, тож швидко вирішила, що не якась інша жінка вдерлася між нього і неї. Це було щось інше, чого вона не могла ні збагнути, ні догадатися, ні вичитати в його очах.

Так минали тижні, так минули Різдвяні свята, так минув і Новий Рік.

Короткий зимовий день кінчився. Замерзлий сніг іскрився на сонці, білий, як найбіліша скатерка, що прикривала сіном устелений святковий стіл. Тільки довкруги містечка чорніли свіжо висипані, морозом скуті, з-під снігу добуті чорні груди землі й камені. Це росли вали довкруги полкового міста і день-у-день ставали вищі, щораз більше неприступні, щораз кріпші.

Христя, яка багато їздила з Нечаєм, знала, що такі самі вали росли тепер і довкруги Красного, і довкруги Новгорода, і довкруги Мурахви, і довкруги Станиславчика, Чернівець, Тульчина і Могилева, не кажучи вже про менші містечка, як Стіна, Печара, Торків та інші.

Всюди йшла робота, хоч мороз закув землю в одну тверду, холодну скелю. Люди звозили припаси до укріплених містечок, а Нечай, ніби з-під землі, видобував щораз то нові гармати, гаківниці, самопали для охочих рук та для нових укріплень.

Була це зима неспокійна, гамірна, метушлива, незвичайна. Люди не знали відпочинку, бо часто, коли кинули лопати та сокири, щоб перепочити, то замість відпочинку треба було поривати за мушкети та чатувати на невикінчених іще валах на ворога, про якого доносили свіжі стежі, чи селяни-втікачі.

Ходили чутки, що польське військо зростає з дня на день, що гетьман Потоцький у короля, що військом правлять польовий гетьман Калиновський та брацлавський воєвода Лянцкоронський, що серед польського війська шириться якась незнана досі, страшна пошесть, що люди пухнуть та чорніють перед смертю й тому її “чорною смертю” названо, що поляки сподіваються нових реґіментів від короля, головно гармат та що війна вже неминуча і ніхто з тим не таїться.

Але все те ще не причина, чому Данило так змінився — думала Христя. Адже для нього війна те, що вода для риби, чи буйний степ для дикого, степового коня. З тим він ізріс, з тим і зжився. Але чому він так поспішно укріпляє всі міста й городки саме тепер, коли зима найлютіша, мороз найгостріший і замерзла земля найтвердіша? Чи не було б ліпше, легше, зручніше й скоріше робити це тоді, коли земля не замерзла, сніг землі не покрив і пальці не дерев’яніли на морозі? Таким повернувся він із Чигирина. Чи гетьман наказав йому відробити занедбане? Чи може зганив його, що ще не все було зроблене? Чому він сам їй цього не скаже? Адже він напевно знає, як дуже вона тепер терпить. Адже їй тепер більше тепла потрібно, як колинебудь перед тим, більше серця, більше любови, більше душі. Коли приїхали з Чигирина до себе, в Брацлав — вона, обнявши його й притулившися до нього, вщерть переповнена щастям, із блискучими очима шептала йому до вуха свою велику таємницю, що вона вже не сама, що, видно, там високо в небі вислухано її молитви, і вона тому щаслива без краю.

Спершу він слухав, не розуміючи. Коли ж вона нарешті спитала його, кого він хоче, сина, чи доні, очі в нього заясніли та зайшли слізьми і він обняв її та пригорнув до себе кріпко, кріпко. Вона чула голосний стукіт його серця, приспішений віддих його грудей, його уста на своїх. Нараз радість, оту невдавану, нетаєну, наче морозний вітер звіяв. Він схопився на рівні ноги, взяв себе за голову та вибіг із кімнати зі словами:

— О Боже! Христе! Христе!

Чи був це оклик безмірного щастя, чи болю, чи одного й другого разом? Вона досі не могла збагнути. Бачила тільки, що після цього він іще більше гарячково, ще більше нетерпляче прискорював будову валів та укріплень довкола міст і містечок, ще більш невтомно ставив на ноги сотні, ще пильніше дбав про виряд для сотень, про коні, про вогнепальну зброю та про достатній запас пороху.

Були дні, коли зсідав він із коня тільки на те, щоб щось на скору руку перегризти. За той час сідло переходило з хребта одного буланого на другого, бо в усіх містечках і по всіх сотнях він мав свої коні. Не загріваю чи закостенілих ніг, рушав далі в дорогу, до іншої сотні, до іншого містечка, де на нього ждав уже інший буланий і новий кухоль гарячого молока.

До ближчих сіл і містечок Христя часто супроводила його. Але коли хотіла їхати з ним до Бару, він морщив чоло і однією його відповіддю було:

— Ні.

І годі було договоритися з ним, бо на всі її переконування мав тільки одну відповідь:

— Ні.

Полк ніколи досі не був такий повний і численний, як тепер. Коли перед кількома місяцями — згідно із Зборівською угодою — в полку зареєстровано всього біля двох тисяч козаків, то тепер було вписаних у полкові книги поверх двадцять тисяч, крім усіх тих у боях загартованих, з війною обізнаних, добре озброєних, покозачених селян, що на перший заклик готові були ставитися в охочекомонних сотнях. Двадцять і дві сотні були за реєстром. Не обняті реєстром були ще сотні: барська, ялтушівська, володіївська, копайгородська, лучинецька, волковинська, вербовецька, ново-ушицька, летичівська та ряд охочекомонних сотень, яких число і склад змінювалися раз-у раз. Коли на початку вся сила полку основувалась на кінноті, так тепер — після трилітньої війни сотні в більшості були піхотні і тільки одна третина всього полку була кінною.

Попередні бої виказували велику силу добре виправленої піхоти і тому то Нечай щораз то більшу вагу став класти на піхотні відділи. В кінні сотні попадали люди тільки після докладної перевірки. Кінний козак мусів добре володіти шаблею та списом, мусів мати доброго, витривалого коня й увесь потрібний виряд, зате в піхотні сотні попасти було легко і там учили головно, як