Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич
— Гроші то є ту, лиш єк їх узєти, от у чім річ.
— Був-сми у Жєб'ю, видів там бабу онну, Савуленка си називає. То вна ми повідала, єк колис віграбували опришки касу дес за горов, то сімнацітеро коней принесло грошей на Жєб'є, та й усі тоті гроші ізсипали опришки у комору у Випчім під Бглов Кобилов. Верх є там оден такий, із Криворивні в праву руку, Біла Кобила сі називає. Казала баба, ніби усі тоті коні свої вібили опришки та й там позагрібали. То мав бути поправок, де тих грошей шукати. То й шо ж… Шукали люде не раз. Тарниці дубові з коней знаходили у землі, а гроші не могли знайти.
І все якось так виходило, що хтось десь колись оповідав, довірчиві люди ходили, шукали, копали, тратили час — і завжди то кінчалося невдачею. Але віра в існування тих незліченних скарбів від того не зменшилася.
— Уторопський чоловік оден мені оповідав, шо вни, ади уторопує, ходили далеко дуже на роботу та й в оннім місці — от лиш забув-сми, у котрім саме, находили онну паню та й в неї робили. Паня тота була велика багачка, мала каменицю на два поверхи, скотини багато… Та-й питаєси раз тота паня людей, звідки вни є. Вни каут, шо з Утороп. А вна ніби аж зраділа. «Ой-га, з Утороп!.. А то нашя родина: прабаба моя звідтив. Ги, сараки ви… Кобисте знали, єке у вас там шєстє — не ходили-бисте ви усуди зарибками, але мали-бисте з чого жити ви та й ваші діти».
А вни каут: «А шо би то могло бути?»
А вна тогди: «Моя прабаба та була опришкам за кухарку, їсти, ади, їм варила. А комора, де вни сиділи, опришки, то була в Уторопах при онним горбочку. І скоро сонце рано сходи з дола — так перший раз на цілі Уторопи насамперед загрієт на тоту комору. То моя прабаба варила у ті коморі їсти дванаціт років. Але онного разу, єк опришки йшли на рабунки, моя прабаба набрала, кіко могла нести, грошей та й утекла аж суда, аби ї не відшукали. Та й з того ми стали багачами. Коби-сте знайшли ту комору, то й ви би були багачами».
То й шо ж… Шукали люде тієї комори та й не могли найти, бо то тепер позаростало лісами. Шо лісами, а шо таки не знати, о єкі порі. Бо сегоннє сонце паде сперше на тот горбок, а завтра май на єнчий. Тра знати ннину, на котру дивитиси…
І завжди так: якась дрібниця, що її конче треба знати, — і власне її ніхто не знає, а тому гроші спокійно лежать далі. Два хлопці печенізькі, наслухавшися всяких отих оповідань, рішили таки піти на Чорногору спробувати щастя. Це були Юра Филипчук і Виделька. Мати Юрова, стара Василиха, вдова, оповідала, як то саме запалилися хлопці.
— Бо то у нас жомнір ночював один захожий. Та й оповідав, єк був кудас далеко, то стояв ув онного старого діда. А тот дід питавси, звідки він є родом. А тот жомнір ніби жєбівський. А дід тогди: «Ой, як ти жєбівський, то мусиш знати Говерлу». — «А чіму ні?» — «То там, у Говерлі, є велике шеськє. З угорського боку там є скала велика і три пороги на ні. То на третім порозі тої скали є велике мідєне корито, пришрубоване до скали. І повне тоє корито самих чірвоних. Вверх того корита є шє засипаний у камені хрест золотий.
І до того всего, — кае дідо, — було дванацік заступок, вірубаних у скалі з долини. Але нас єк ві сипало за раз там дванацік тоти гроші у то корито, то єк ми вити йшли, то усі тоти капки за собов позасипали, аби незначно було, куда ми іно лізли.
Так отам правда, шо є шеськє. Бо ті гроші — то чисті, не закликані нічо. Але до тих грошей єкби хтівси дістати, то треба довгої линви, і тов линвов зав'єзатиси попід плечі, а на верху скали аби стояли люде та й аби спускали у долину линвами того чоловіка до тих грошей.
А вже цес, шо поліз, єк ізнайдет гроші, на тім третім порозі, то най і гроші, і корито верже вниз. Під тов скалов є велика рівнина, і гроші не пропадут.
А чімунь я то все знаю, — кае дідо, — так шо я самий туда ті гроші клав. Лиш нас розігнало восько, то я зайшов суда, тікаючи, а тоти гроші лежє там. Добре би було, аби ті гроші хтос чемний узєв, бо шкода, аби вни там пусто-дурно си сходили».
Це все розказувала Василина, як говорив жомнір.
— А Юра наш та й Виделька чюли. Та й хтє десь уліті йти шукати тих грошей.
— Ой, не пускайте, бабо, бо то не є безпечно. Може, він лиш так говорив, шо не заклєті гроші, а направду то їх біда сокотит та й можут хлопці смерті пожити. А хто хожалий у гори, то каже просто, шо й без закляття йти в гори небезпечно.
То вже тра знати та й знати дорогу. А не знаючи, легко і в пропаск упасти, і на того великого наскочіти, і так у лісі заблудити або в черепах. Є, туда бийно йти незнаючому. Не пускай, бабо.
— Ци я го прив'єжу на курмей? Ци я го стримати годна?
І дійсно. Що може вдержати гуцульського хлопця, коли він заб'є собі в голову?
Зачув і Олекса про цю постанову Юри й Видельки, запропонував їм свою особу. Ті зраділи, бо Олекса був сильний і рішучий хлопець. Постановили всі троє, що зиму будуть готуватися, розпитувати про дорогу, а як весна — гайда.
Але поки до весни, то вже все село знало, що хлопці вибираються на Говерлу шукати скарбів. Усі сміялися й кепкували з молодих шукачів,
