Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич
Скільки око сягало — був єдиний безконечний зелено-жовтий простір. Це полонина. Трава тут така густа, що в ній не можна було просунути ноги. Бігти не можна було й думати: трава хапала, зв'язувала, й чоловік падав.
Зрештою хлопці падали просто від утоми, а впавши, вже лежали нерухомо. І тільки Олекса з криком: «Говерла! Говерла!..» — кинувся бігти вперед.
Дійсно. Перед очима, замикаючи собою обрій, підіймався величавий конус. Рівна скатертина полонини підходила аж під саму основу, а там уже синіли зарості кущів. То, мабуть, жереп, про який так багато наслухався Олекса ще вдома. Оповідали, що ніби як зайти глибоко в жереп, то назад уже не повернешся. Є живий лабіринт кущів, які стома, тисячею гачків зачіпаються за тебе, хапають і рвуть одежу, хапають і рвуть тіло, зав'язують ноги і валять на землю, не дають устати, накривають зверху, і чоловік гине.
Олекса бачить сині плями біля основи конуса, рішає, що то дійсно смертовбивчий жереп, але не зупиняється в бігу. Насамперед то далеко, а» потім то лише клапті: частина гори вільна від жерепу й там певно можна йти. Зрештою, чи небезпека, чи дві, а це ж Говерла, ради якої стільки перетерпілося, то невже перелякатися й відступити? Олекса собі того не уявляв і тому біг. Збігши на горбочок, побачив, що полонина похилилася вниз і на тому просторі — ботей овець…
Вівці… Значить, і люди… Живі люди… Куди бігти? До Говерли чи до живих людей? Завзятість перемогла, і Олекса кинувся бігти до гори.
Нараз почув якісь крики. Глянув — і побачив, що здалека до нього біжать якісь люди, щось кричать, розмахують руками. Олекса нічого не розуміє. Але глянув убік — і обмер… Окремо від овець паслася рогата худоба. Звідти, з череди, відділився колосальної величини бугай і, похиливши лоба вниз, нісся прямо на Олексу.
Ззаду бугая, випереджаючи його і гавкаючи, стрілами летіли чотири гірські пси. Це ті, що нічого і нікого не бояться, це ті, що на вовка один ходить, це ті, що головою чоловікові під пахву досягають.
Олекса одразу зрозумів вагу небезпеки, але іншого способу рятунку не знав, як бистрість своїх ніг, і тому рванувся бігти. Одразу розвинув усю силу бігу, на яку був здатен, і понісся вниз, до лісу…
Та що ж… Прудко бігав Олекса. Ніхто в Печеніжині не міг його догнати, але пси видимо доганяли, а за ними летів, ревучи, з кров'ю налитими очима, бугай. І не втекти би Олексі. Бистро наздогнали б його пси і, як дичину, розірвали б на шмаття. А якби помилували — у ту ж хвилю наскочив би бугай і розтоптав своїми залізними копитами, роздавив вагою свого великанського тіла.
Але, на щастя, трапився по дорозі рів. Мабуть, він був неглибокий, бо з дна його росли дерева й вершини їх підіймалися врівень із краями рову. Боки стромо падали вниз.
Олекса не думав, що він робить. Страшні дикі звірі, що гнали ззаду, відбирали час, потрібний на орієнтацію, і Олекса, надбігши до рову, як був, у повнім розбігу, стрибнув прямо перед собою.
Це був риск розбитися, впавши на дно рову, але доля берегла хлопця. Він попав на вершини смерек, що росли у рові внизу у вогкім грунті й густою щіткою підіймали ішерх світло-зелене верхів'я своє. Гепнувши усією вагою, Олекса зломив кілька гілляк, і вони, опершися на кількох нижчих міцніших ганках, пружинили й не давали хлопцеві упасти. Обдер, правда, собі ногу, цілий шмат шкіри, але піп того не помічав.
За кілька секунд підбігли пси, але стрибати побоялися.
Стали над краєм яру й гавкали у чотири собачих глотки, аж у вухах лящало.
І троп у троп за ними надбіг бугай. Теж став на краю обриву й бив копитами у землю, вириваючи її цілі шмаття з травою.
Слідом за звірами, видно було Олексі, бігли люди. Впереді хлопець, трохи, може, старший Олекси, а ззаду старший чоловік.
Ось і вони надбігли до яру. Молодий підпасич почав одганяти псів, а пастух з усього розмаху хльоснув герлигою бугая по лобові.
І — дивна річ. Удар сей був для бугая все одно, що удар соломинкою, але все ж страшна звірюка перестала ревти. Бугай якось аж ніби засоромлено навіть відійшов убік і одразу почав пастися. Як бистро розлютився, так само бистро й упав його гнів. Підпасич тим часом одігнав собак. Забрав їх із собою, погнав і бугая.
Пастух високий, але сильно збудований чоловік, у чорній вивареній у маслі сорочці, таких же гачях, аби «нужя си не запложувала»; на голові умащена крисаня віковічної давності, у зубах люлька. Він стояв на краю рову й дивився на хлопця, видимо, спочатку сам стараючися отіриділити, що це за проява й які причини могли загнати її аж сюди.
— Що ти за їден?
— Я си називаю Олекса. Дєдя мій називаєси Василь Довбуш. Сидить у Печеніжині. Я ту не самий: два моїх товариші є шє тутка зо мнов…
— Таких, єк ти?
— Таких, єк я.
— А де вни?
— Я зара не можу сказати, бо не знаю, куди біг. Я злізу, то буду їх шукати. Ми вийшли з лісу.
— Тут кругом ліс. А єк ви сюди попали?
— Я вам усе оповім, лиш єк мені си ід вам дістати?
Пастух усміхнувся.
— А єк ти туди зліз, так і назад…
Ясно було, що з землі сюди ще можна було стрибнути, але звідси назад на землю — то вже годі.
— А ти не скалічивси, єк скакав?
— Здає ми си, шо ні. Лиш обдер-сми
