Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич
Цікаво було Олексі слухати отаке. Сивою давниною віяло і від самої баби Полагниці, і від її оповідання. А татарку ту постановляє Олекса конче звідати. Як тільки миросте великий, так зразу й піде у той же день. І конче инайде. Бабі Полагниці обіцяє з того добра хустку гарну, бо ця у неї вже дірява. Баба сміється.
— Ото-то! Придала би си хустка, шо й казати! Коби лиш скоріше ти виростав. А я тобі за хустку шє про Головача опришка колис оповім.
— А ви тепер, бабо…
— Є!.. Хустка шє де, а ти вже плати хочеш.
Але згодом оповідала — і на малого Олексу це робило надзвичайне враження. З її оповідання виходило, що Головач — то був ніби якийсь месник народних кривд. Видимо, ідея такого отамана опришків вічно кілкувала в свідомості гуцулів, і, не бачачи такої постаті в реальному житті, вони робили її собі хоч в легенді.
І от ця риса — обставання за покривдженим народом — найбільше подобалася Олексі. А потім — сила.
— Тот Головач був такий ді силний, шо не було йму суда пари. Він біду вбив, каут, і за того Бог і дав му таку потерю. Та шє так му дав, шо го куля не ловиласи. Часом стрілєют у него панки, єк градом, кулями, а він лиш з того сі сміє. Отвори ріт — а то му стріле кулев у ріт. А Головач покашле, захаркає кулю з рота собі на долонь та йк упари котрого панка тов кулев по чолу, так тот і з місце си не тєннет. Не то куля, а й ніщо му не шкодило. Не раз він дозволєв панам варити себе у сировици. То сировица бої доокола него, а він собі сидит у сировици у кип'єчій та у флоєру грає…
Олекса аж на місці всидіти не міг, аж підскакував — так йому це все імпонувало! А сто літ згодом і про нього самого такі речі оповідали.
— Не любили того Головача пани дуже. Бо він за бінним народом обставав. Та ше й тому не любили, шо він мав у короля велику честь. А то з тої причини, що врєтував короля від лиха.
Мав наш найєсніший король їкось войну із нерівним царем. Та й тот поганий цар пишет ід нашому королеви: «Кіко маєш, — кае, — воська свого, то все висилай битиси зо мнов!» А в нашого короля нема тіко воська, аби моча здужєти того царя поганого. Зажуривси король. Коли хто му каже: «А ви Головача пішліт». — «Єкого Головача?» — «А є у вас у полонинах під Гутиком такий, Голорач си назива, шо у него голова пудна: у мірну гелетку завелика. Тот такий дужий Головач, що самий підет на усьо турецьке восько». Нема шо єнчого робити крулеви. Пишет до поганого царе кріль, шо буде посилати проти турецького поганого воська одного жомніра. Засмієлиси турки з того. «Ано-ко, но-ко — будемо видіти, шо то за жомнір оден проти воська цілого». Посилаєт кріль по Головача: «Йди, будь ласка, рєтувати! Дам тобі, шо сам ісхочіш, лиш рєтуй!» — «Добре, — каже Головач, — лиш прошу ми ізробити палаш сталений, ніби меч такий, на дванацік шєжінь задовгий та й аби був на вба боки гострий». Вробили вму такий палаш. Тогди він пішов собі из тим палашем на войну. Прийшов він на тоту войну, а турки зачєлиси з него смієти. Лиш недовго си посмішковували, бо Головач єк узяв свій палаш, єк ним махне, то в оден бік упаде дванацік шєжінь народу, а в другий так бік — іще впаде дванацік шєжінь — то єго, у турецькім воську, різнути людей. Стрілєют турки у Головача, кулі сип'ютси градом, а він на тото не тураєт, бо го не ловитси жядна куля. Видит ворих, шо то йкас біда — давай кікати! Та й укік увес, Головач сам-оден прогнав турків».
Аж сюди заблукалися у гори билинні герої великого князя Володимира: що як махне в один бік — у ворожім війську вулиця; махне в другий — з перевулочками.
Але сіра посередність ненавидить героїв. Король добре ставився до Головача, закликав його навіть до себе до Варшави, але Головач не хотів кидати полонини, бо й дійсно — де може бути краще, як на полонині?
«То шо ж тобі дати за твою службу?» — «Давайте мені на куждий тиждень вина по бочівці та й єлівку».
Король пристав на тото й висилав туди під Гутин щотижня вина та й єлівку. Та й жив собі добре Головач.
Єк му стребитси грошей, іде до міста й каже собі заплатити тіцько а тіцько грошей. То багачі зложєютси на тоти суми, бо йк би си не зиклали, то би рабував Головач. А панам то не подобаєтси. То вни часом прилагодє зраду на Головача: лиш він до міста, а вни до него бурр! Із дванацітьох пушок враз! Та й шо ж? Ік то ніби горох до стіни.
Довго так воював Головач, доїдав панам та багатирам. Приберали вни на него ружного способу, лиш оничково не могли діймити. А оден си ізнайшов.
«Видев, — кае, — у него є йка любаска. Ци би не підкупили мию, аби вна візнала, від чого му може бути смерк?..» А Головач діправді має любаску собі, і вна на него пизму мала в серці. Бо то вна мала колис, тота баба, собі любаса, чоловіка їдного. Та й тот із нев був шо був, а витак вна му ги навкємила, та й він ї облишив, а вна завзєласи за тото —
