Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Юліан Радзікевич

— Так.

— Чи ти тільки на мене чатував?

— Т — так.

— Кого ти ще мав із світу згладити?

Кобилецький завагався.

— Дрозде! — крикнув Нечай і ногою підсунув Дроздові свій пістоль, що його сам кинув на землю після вистрілу.

Дрозд підняв його, витягнув кремінь, і відкрутив шрубу.

— Поклопочся про нього. Я буду допитувати інших.

За хвилину палець пана Кобилецького почав тріщати в замку пістоля.

Кобилецький, хитаючись на ногах, просився вислухати його, бо хоче сказати все, що знає.

Але Нечай не звертав на нього вже уваги, повернувся плечима й оглядав того раненого, якому відрубав руку в час нападу.

Той лежав на землі блідий, скривавлений, примерзлий і борикався зі смертю.

— Гей, Дрозде! — кликнув до товариша.

— Слухаю, полковнику.

— Що з Кобилецьким? Палець іще в замку?

— Так.

— Гаразд. Лиши його і приходь сюди.

— Я скажу все, як здіймеш замок із пальця — скричав Кобилецький, але ні Дрозд, ані Нечай не звертали на те уваги.

Дрозд підійшов до Нечая.

— Цьому, бачиш, треба кров затримати, бо дуже кривавить. А то ще нам ось тут застигне. Втни кусень пояса в того собаки Кобилецького й принеси сюди.

Дрозд швидко повернувся й уміло затиснув пояс над ліктем відрубаної руки, так, що кров спинилася.

— Стисни добре, щоб не пустилася знову.

Стиснув дужче.

— Дай йому тепер горілки, а то замерзне.

Нещасний ранений ухопив за пляшку з горілкою та пив і пив, захлинаючися й кашляючи.

Коли Дрозд витягнув руку за пляшкою, ранений заскавучав, наче бита собака.

— Добре — заговорив Нечай. — Дістанеш цілу пляшку, як скажеш мені всю правду.

— Скажу.

— На кого ви мали ще напасти, крім мене?

— На гетьмана.

Нечай аж скрутився на місці. Дрозд гадав уже, що він голими руками задавить усіх напасників. Жили на бігли йому на чолі та на шиї, зуби затиснув, аж заскреготали. Але по хвилині опанував гнів, повів рукою по голові, знявши шапку, й заговорив:

— От, собачі сини!.. Але й вас вісьмох не було би справилося із гетьманом, бо він із почтом їздить.

— Пан Кобилецький має десь тут чамбул очаківських татарів.

Нечай глянув на Кобилецького.

— Гм... Нічого. Хитро. Всю вину можна б скинути на татарів. Ох, ви кляті собаки, собаки!..

Раптом страшне підозріння зродилося в його голові.

— Татарський чамбул — почав говорити звільна — не міг би залягти в дорозі на Суботів і не міг би чатувати на гетьмана так, як ви чатували на мене. Він мусів би знати докладно час і годину, коли гетьман із малим почтом їхатиме до Суботова. Хто дав би татарам знати?

— Пан Кобилецький має когось на гетьманському дворі.

— В Чигирині?

— В Чигирині

— І в Суботові?

— І в Суботові.

— Ось воно як!... Гаразд. Дрозде, нам нема що більше тут робити. Вбитих на одного коня, ранених на другого. Ці два підуть на арканах. Зв’яжи ще руки Кобилецькому. Ось іще один аркан.

Дрозд розперезав пояс, що путав руки Кобилецького, зв’язав їх іще цупкіше арканом та причепив кінець аркана до кульбаки. Після того підкинув іще хмизу на вогонь і заходився збирати побитих, щоб їх покласти на коня.

Аж ось почули стукіт кінських копит, і роз’їзд чигиринської сотні виринув із за білої снігової мережі.

— Хто ви і що тут твориться? — спитав, наче знайомий голос.

— Костенко? — спитав і собі Нечай.

— Він. Чи не полковник Нечай? Що ваша милість тут робить? Гей, гей! — покрутив головою і вмовк.

— Оці люди напали на нас обох, коли ми їхали в Суботів. Це — пан Мартин Кобилецький, що був їх начальником. Коли ти тут, Костенку, то я тобі їх усіх передаю. Забери їх у Чигирин, бо гетьман схоче їх бачити. Я також вертаюся в Чигирин, щоб побачити гетьмана.

Костенко розглядався на всі сторони.

— Вони що? Напали на вас, чи як?

— Напали.

— І ви в двійку наробили тут такого кулешу?

— Так.

Відізвався Дрозд:

— Не в двійку, отамане, тільки сам полковник. Мене запаморочили зразу, на самому початку, і я ні до чого не був придатний.

Костенко глянув на Дрозда, немов не довіряв, потім на Нечая. В його погляді відбились і подив і пошана. Одначе не сказав нічого, помовчав і потім став видавати прикази своїм людям.

Трупи, ранені і бранці, оточені вершниками, рушили до Чигирина. Похід замикав Нечай із Костенком та Дроздом.

Вітер сновигав, нишпорив по полі та розстеляв на ньому м’які снігові килими. Голодні вовки, які зачули свіжу кров, вили в недалеких кущах заєдно й настирливо.

Нечай їхав у задумі між Костенком і Дроздом. Спустив поводи на шию буланого і в думках запитував себе невпинно:

— Хто в Чигирині? Хто в Суботові?

Гетьман слухав уважно, не перериваючи ні одним словом. Однією рукою, яку поклав ліктем на поруччі крісла, підпер голову, а другою ломив уперто, місце при місці, свіжо затяте гусяче перо.

Нечай знав, що гетьман любить звіти точні,