Чотири танкісти і пес – 2 - Януш Пшимановський
Кос зірвався на ноги, потягнув Віхуру в ліс. Слідом за ним кинувся Шарик.
– Мусить Янек побачити дівчину, – сказав Єлень Череншякові. – Бо інакше на «Рудому» було б половина гарматного ствола, а в командира – половина серця.
– Пане взводний, – відізвався Томаш.
– Що таке?
– Хорунжий казав, що на тому березі дастк нам новий ствол.
– Казав.
– А де візьме?
– З розбитого танка.
– А як наш розіб'ють?
– То з нашого іншим не придасться, бо надпиляний. Єлень похитав головою, затулив долонями вуха, щоб не чути гострого скреготу металу й дурних запитань. Звісно – у кожен танк може влучити снаряд, кожну машину – охопити полум'я, але не годиться про це балакати. Натягнув на голову шоломофона, застебнув ремінець під підборіддям. Відгородившись у такий спосіб од усяких звуків, ліг під сосною і заплющив очі.
– Пане взводний, технік уже збирає свій інструменті – гукнув Томаш, відхиляючи навушник шоломофона.
– Командир не повернувся? – Густлік швидко сів.
– Ні.
– Треба перевірити, бо ще мені попаде, – мимрив під ніс Єлень, вилазячи на танка; пірнув до середини й за хвилину знову виглянув. – Почекайте трошки, пане хорунжий! – гукнув технікові, який скидав уже комбінезона й застібав ґудзики на мундирі. – Айн момент, як сказала ворожка. Ми собі тихесенько тільки один-два рази стрельнемо, ніхто не знатиме, і відразу ж назад на місце.
– Можуть за таке шию намилити. Незапланований вогонь.
– Зате вашу роботу перевіримо, пане майстер. Томеку, лізь у машину. Ідемо, – кинув рішуче до вихиленого з переднього люка грузина.
Усі троє зникли в танку, зачинили за собою люки, «Рудий» з обтятим стволом подався назад, виліз з окопу і, повернувши, щоб минути його, поповз уперед. Машина розгорнула густі кущі, висунулась над урвищем високого берега.
Технік, застібаючи пояса, дивився на танк збоку. Встиг скрутити з газети цигарку і затягнутися махорковим димом, поки гримнув перший постріл.
Єлень довго глядів у приціл, чи снаряд упаде близько самітного голого дерева на дамбі, куди він цілив.
– Нічого, – пробурмотів, коли темний фонтан вибуху виріс біля самого стовбура.
Зарядив, узяв поправку, вдарив удруге, а потім утретє і вчетверте.
– Утято, але завзято, – промовив у риму Густлік. Вітер розвівав дим після останнього вибуху, коли раптом яскравий блиск роздер дамбу, підкинув угору дерево.
– Але вдарило! – здивувався Густлік, мов мисливець, який стріляв у зайця, а влучив у дикого кабана, – От ситуація, – вилаявся і наказав: – Гжесю, відчалюємо додому. Повний вперед!
Танк рвучко подався назад. Поки встиг з'їхати до окопу, з західного берега Одеру долинув широкий, мов морська хвиля, гуркіт багатократного вибуху. Подув загойдав на деревах гілки.
Утрьох чимдуж вистрибнули з машини, знічені тим, що сталося. Стихаюча луна вибуху ще котилася в повітрі.
– Як ствол? – запитав хорунжий.
– Довгий, короткий, аби тільки було добре. – Густлік кивнув головою. – Розсіювання трохи більше, але можна терпіти.
– Тільки що тихенько – то вам не дуже вдалося,- технік по черзі потиснув усім руки.
– А потім дасте нам нового? – спитав Єлень.
– На тому березі. Адже ж обіцяв. Привіт. Тільки-но технік зник поміж деревами, до танка підбіг зв'язковий піхотинець.
– Громадянине сержант, – звернувся до Григорія. – Командир роти питає, хто стріляв.
– Стріляв? Хто? – Саакашвілі зробив здивовану міну. – Всякі стріляли, як то на фронті буває.
Солдат хвилину стояв ні в сих, ні в тих, дивився на танкістів і, зрозумівши, що нічого більше не почує, заса-лютував, повернувся на підборах і побіг назад.
– Чого баньки витріщили? Скоч, Гжесю, глянь, чи ще димить, а ти бери гармошку і грай.
Не встиг ще Саакашвілі повернути, а Черешник – узяти перші акорди, як до Густліка, карбуючи крок, підійшов товстощокий сержант.
– Привіт, танкісти!
– Привіт!
– Сержант Костянтин Шавелло. Через два ел, – відрекомендувався, простягаючи руку.
– Взводний Єлець. Через одно ел.
– Одно ел? Ну й жартівник… Командир батальйону вапитуе, чи то ви стріляли.
– Ні.
Сержант підвів брови і відступив на кілька кроків. З насипу біля окопу виліз на танк і понюхав гармату.
– Значить, ствол сам по собі порохом смердить? – спитав, зіскакуючи на землю.
– Чим же йому пахнути, парфумами? – буркнув Густлік.
– Ну й жартівники ви всі, танкісти, – засміявся товстощокий на прощання. – Так і доповім: не стріляли, а з ствола порохом тхне, як у суботу пивом од постового поліцая.
– Димить і блискає, – доповів Гжесь, зачекавши, поки піде сержант, – Мабуть, влучила випадком у склад боєприпасів.
– Сто чортів, самі випадки. Залишилися ви в танку з Віхурою і відразу ж ствола підставили під снаряд, а тепер…
– Що тепер? Треба було в інше місце цілитись.
– Не кажи дурниць. Я нікуди не цілився. Якби ти трохи інакше став…
– Екіпаж машини, до мене, – наказав поручик – його привів сержант Шавелло, який щойно нюхав гармату,
– Не стріляли, жартівники, а з ствола порохом тхне. Танкісти виструнчились перед офіцером, тихо зітхнула гармошка під рукою в Томаша. Поручик добув з планшет та записника, розгорнув.
– Склад екіпажу танка 102, – говорив і писав водночас- Командир?
– Сержант Ян Кос, – відповів Густлік.
– Механік?
– Сержант Григорій Саакашвілі.
– Через два а. Ясно… Кулеметник?
– Рядовий Томаш Черешняк.
– Зарядний?
– Взводний Густав Єлень.
– То ким ви, врешті, будете? – офіцер злегка насупив брови.
– Та кажу ж: Єлень. Командир на хвилину мусив відлучитися, щоб…
Поручика вже не цікавило, навіщо мусив відлучитися командир, він засалютував і зник між деревами.
– Повернеться зараз або й ні, – пробурмотів Густлік. – Пішов на півтори години, а вже дві минули.
Півтори години то лише дев'яносто хвилин, і Кос про це пам'ятав. На дорогу пішло тридцять вісім, на повернення залишив собі з запасом – сорок, отже, зустріч могла тривати тільки дванадцять хвилин. Раніше ніколи так не підраховував. Якось під час навчання «Рудий» через неповоротливість свого радиста навіть не виконав завдання, але це було задовго до відправки ца фронт. І тоді він ще не був командиром.
І ось хлопець стояв перед Марусею між машиною Віхури та землянкою, над якою майорів прапорець із червоним хрестом. Трималися за руки й мовчали – соромилися чужих людей, до того й часу було обмаль.
– Вахмістр не сказав мені, що ти тут. Я примчав би з тієї засідки.
– Важко нам зустрічатися.
– Не жалієш за цим?
– Ні.
– А за чим? Адже бачу.
– Бурштинове сердечко ти подарував іншій.
– Віхура знайшов його, я забрав, вона просила, – почав пояснювати Кос.
– Кожному
