Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— На вулицю його, на вулицю! Там на деревах вистачить гілок, міцних, прекрасних гілок, щоб їх усіх перевішати! Ми доберемо тобі міцнішу гілку, щоб не зламалася!

Одночасно він підштовхував мене до виходу.

— Припиніть! — пручався я. — Я — не член ку-клукс-клану, запитайте в містера Лянґе!

— Ми знайдемо для тебе найкращу гілляку в місті, — не вгамовувався довготелесий і знову вдарив мене у бік.

— Пропустіть мене до вітальні містера Лянґе! Я переодягнувся для того, щоб…

— Найкращу гілляку в місті! А які в нас у Ла-Ґранж мотузки! Міцні і красиві! Дуже вишукані.

Він знову вдарив мене, та ще й так боляче, що я втратив контроль над собою. Його крики могли розпалити натовп, і люди справді зважилися б мене лінчувати, а вже якби йому вдалося виштовхати мене у двір, то там на мене чекала неминуча розправа.

— Припиніть ваші дурні жарти! — заревів я. — Я йду до містера Лянґе з дорученням!

— Найкраща гілляка і найкраща мотузка для тебе! — ще голосніше крикнув чоловік і щосили вгатив мене в ребро.

Моє терпіння вичерпалося, і я відповів ударом на удар. Навколо мене відразу стало порожньо, я скористався цим і, розмахуючи кулаками, кинувся вперед, силкуючись прорватися до вітальні. Я біг по вузькій, відвойованій у натовпу доріжці, яка зникала відразу ж за мною, а мене звідусіль обсипали ударами. Я не заздрив справжнім куклукскланівцям, неважко було уявити, що їх чекало.

Відчинивши поштовхом двері, я увірвався у вітальню. Довготелесий чоловік із криками ввалився слідом за мною. Побачивши його, Лянґе здивовано вигукнув:

— Боже мій! Що з вами, сер? Чому ви так кричите? Чому ваше обличчя в крові?

— На дерево! На дерево цього бандита! — відповів оскаженілий здоровань, тицяючи в мене пальцем. — Він розбив мені ніс і вибив зуби! Три чи чотири! Я мав такі чудові зуби! Останні, які ще залишалися! Повісити його!

Цього разу привід для гніву у нього дійсно був: із розбитого носа й рота юшила кров.

— Повісити? Його? — здивувався Лянґе. — Але він не бандит, сер. Він наш друг, і саме йому ми завдячуємо, що вдалося зловити всю зграю. Якби не він, то і я з сином, і сеньйор Кортéсіо вже були б мертві, а наші будинки горіли б, як солома.

Довготелесий витріщив очі, роззявив рот і пробелькотів:

— Ми? Завдячуємо йому?

Він був настільки смішним, що всі довкола, попри серйозність становища, зареготали.

Він витяг носовик і витер з обличчя піт і кров. Я тим часом обмацував себе і розтирав ті місця, над якими попрацювали його кістляві кулаки.

— Тепер ви зрозуміли, сер? — гримнув я на нього. — На вас просто найшло. Чому вам так захотілося повісити? І кого? Мене! Усі кістки болять від ваших кулаків!

Від збентеження він не знав, що робити, тож відкрив рот і виплюнув на долоню два «останніх» зуби, які я йому вибив. Тут і я не витримав і розсміявся, хоча вигляд він мав справді жалюгідний.

Тільки тепер я зміг передати Лянґе розпорядження Вірної Смерті. Ми підготували мотузки, склали їх у кут, щоб ті були під рукою, і я скомандував:

— Випускайте їх по одному! І зв’язуйте відразу ж за порогом. Вірна Смерть не зрозуміє, чому ми так довго вовтузилися. Але чому тут досі немає шерифа? Слуга Кортéсіо обіцяв привести його щонайшвидше.

— Як то немає шерифа? — здивувався Лянґе. — Та це ж він і надавав вам стусанів.

І Лянґе тицьнув пальцем у довготелесого чоловіка.

— Тисяча чортів! — заревів я. — Ви ж шериф, представник влади в окрузі! На вас покладено обов’язок пильнувати порядку, і маєте для цього всі повноваження, а вам раптом заманулося самому лінчувати! Дуже погано, сер! Не дивно, що ку-клукс-клан тут так розперезався.

Через мої слова шериф засоромився, простягнув мені на долоні два свої «останні» зуби і пробурмотів:

— Вибачте мені, сер. Я ж не знав. А у вас обличчя злочинця!

— Красно дякую! Бачили б ви своє обличчя! Але беріться вже нарешті до виконання своїх обов’язків, а то люди ще подумають, що ви хотіли лінчувати мене, бо таємно допомагаєте ку-клукс-клану.

Від цих слів він отямився, з гідністю випростався й відповів:

— Щоб я, шериф всіма шанованого округу Фаєтт, допомагав банді? Дурниці, і я доведу це зараз же! Ми будемо судити банду за законом ще нині вночі. Відійдіть, джентльмени, звільніть прохід. Станьте в коридор і просуньте у двері рушниці, щоб вони добре втямили, хто тут господар. А ви відчиняйте двері в спальню і готуйтеся в’язати їх.

Наказ виконали негайно, і з півдюжини гвинтівок тут же були націлені на двері спальні. У вітальні залишилися тільки шериф, Лянґе з сином, двоє його сусідів, які допомагали нам із самого початку, Кортéсіо і я. З вулиці долинали крики натовпу, який вимагав прискорення розв’язки. Ми відчинили вікна, щоб люди могли бачити, що ми не чинимо насильства. Двері розбарикадували, і я відчинив їх. Охочого вийти першим не знайшлося, тому я покликав спочатку капітана, а потім лейтенанта. Їхні рани були забинтовані розірваними на смуги носовиками. На горищі біля виламаної дошки сидів із рушницею Вірна Смерть. Полоненим зв’язали руки за спиною і поставили всіх біля стіни в один ряд з чотирма бандитами, захопленими в будинку Кортéсіо. Біля дверей і вікон юрмилися і схвально шуміли цікаві, ті, хто не брав безпосередньої участі в подіях цієї ночі. Бранці залишалися у своїх балахонах, каптури приховували їхні обличчя. На моє прохання привели людину, яка назвалася цирульником і заявила, що готова перев’язати й вилікувати рани. Цирульник оглянув потерпілих