Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
— Ось тобі й маєш! Хто б подумав, що мексиканець відчує небезпеку і схопиться за зброю. Тепер він стріляниною розбудить усе місто. Дивіться, вже в інших будинках запалюють світло, а он хтось біжить вулицею. Через кілька хвилин тут збереться натовп. Часу мало. Вибити двері прикладом, і все. Згодні?
Зволікати не можна було, і я, не дослухавши їхньої розмови, поспішив до своїх товаришів.
— Швидше, джентльмени! Вони збираються нападати на будинок Кортéсіо!
— Не хвилюйтеся, сер! Зараз вони своє дістануть!
Використовуючи рушниці як кийки, ми напали на розбійників. Ті почали тікати, кинувши чотирьох своїх непритомних спільників лежати на землі. Ми негайно зв’язали їх і забрали зброю. Вірна Смерть підійшов до дверей будинку і постукав.
— Хто там? — прозвучало у відповідь.
— Вірна Смерть. Ми розігнали цих дурників, сеньйоре. Відчиніть.
Двері прочинилися. Визирнув мексиканець і впізнав вестмена, хоча той і був одягнений у балахон капітана куклукскланівців.
— Вони справді розбіглися? — запитав обережний Кортéсіо.
— Так. Чотирьох ми взяли. Це ви стріляли?
— Я. Яке щастя, що ви мене попередили, а то було б мені важкувато. Я відстрілювався звідси, а негр — із чорного ходу, тож вони не змогли підібратися до будинку. А потім я помітив, що на них хтось напав, але не знав, що це ви прийшли мені на підмогу.
— А тепер нам потрібна ваша допомога. До вас вони більше не повернуться, а в будинку у містера Лянґе сидить під замком півтора десятка бандитів, і ми не хочемо відпускати їх, не провчивши гарненько. Накажіть негру сповістити мешканців. Нехай розбудить усе місто, щоб спільно прогнати банду звідси раз і назавжди.
— Добре, сер. Я пошлю слугу до шерифа. А ось ще хтось іде до нас. Сам я буду готовий через кілька хвилин.
І Кортéсіо зник за дверима. Праворуч із темряви випливли дві неясні фігури з рушницями. Нас покликали, запитали, хто ми і що сталося, а дізнавшись про напад, відразу запропонували свою допомогу. Навіть мешканці Ла-Ґранж, які не хотіли визнавати вашингтонський уряд, виступили проти ку-клукс-клану, що вже встиг дошкулити всім.
Ми перетягли чотирьох поранених бандитів до вітальні в будинку Лянґе і дізналися від господаря, що замкнені в спальні не намагалися вирватися з пастки. Незабаром з’явився сеньйор Кортéсіо, а слідом за ним один за одним почали прибувати й інші мешканці містечка. У будинку вже не вистачало місця, щоб умістити всіх охочих брати участь у затриманні зграї, і багато хто мусив стояти надворі. Шум голосів і тупіт багатьох ніг було добре чути в спальні, і негідники, які сиділи там під замком, не могли не розуміти, що ситуація складалася не на їхню користь. Ми з Вірною Смертю знову пробралися на горище. Вийнявши ту ж дошку з перекриття, ми зазирнули всередину і побачили картину німого, але запеклого відчаю: хтось стояв, притулившись до стіни, хтось присів на ліжко і закрив обличчя руками, інші полягали на підлозі, злі і принижені.
— Ну як? — запитав Вірна Смерть. — Пройшло десять хвилин. Що ви надумали?
У відповідь прозвучала брудна лайка.
— Якщо я правильно зрозумів, здаватися ви не бажаєте. Тоді ми стріляємо.
Він засунув дуло рушниці в отвір, і я зробив те саме. Як не дивно, ніхто з бандитів і не подумав взятися за зброю, хоча в усіх були револьвери. Страх скував їхню волю, і це підтверджувало нашу здогадку про те, що ці негідники були хоробрі, тільки коли за допомогою хитрості або підлості могли напасти на беззахисну жертву.
— Відповідайте або я стрілятиму! — погрожував їм старий. — Останній раз пропоную здатися!
Відповіддю було мовчання. Вірна Смерть шепнув мені:
— Ви теж стріляйте. Цільтеся в руку лейтенанту, а я візьму на мушку капітана. Але треба обов’язково влучити, щоб вигляд крові переконав їх.
Два постріли пролунали одночасно, обидві кулі влучили в ціль. Капітан і лейтенант завили від болю, інші — від страху. Почувши постріли і подумавши, що стрілянину почали бранці, наші товариші у вітальні й на вулиці з криком кинулися до зброї. Пробиваючи двері й віконниці, до спальні посипалися кулі. Куклукскланівці кинулися на підлогу, почуваючись так у більшій безпеці. їхній капітан став на коліна біля ліжка, обмотав поранену руку простирадлом і крикнув:
— Зупиніться! Ми здаємося!
— Давно б так, — відповів Вірна Смерть. — Усі по черзі підходьте до ліжка і кидайте на нього зброю. Аж тоді ми вас випустимо. Той, у кого знайдеться хоча б щось схоже на зброю, дістане кулю. Ви мене зрозуміли? На вулиці сотні людей. У вас один шанс на порятунок — здатися на нашу милість.
Члени таємної спільноти опинилися у безвиході: про втечу годі було й думати. Хоча, з другого боку, їм нічого не загрожувало після капітуляції. Наміри вони мали злочинні, але здійснити їх не вдалося, тому, по суті, судити не було за що. І вони погодилися на наші умови: незабаром на ліжку виросла купа з ножів і револьверів.
— Чудово, джентльмени! — вигукнув Вірна Смерть. — Зараз ми відчинимо двері, і ви вийдете по одному. І запам’ятайте: око в мене пильне, і той, хто надумає простягнути руку до зброї, вирушить просто в пекло.
Вірна Смерть звелів мені спуститися вниз і передати Лянґе наказ: випустити зі спальні бандитів, зв’язати їх і тримати під наглядом у вітальні. Однак непередбачені обставини мало не перешкодили мені виконати його розпорядження.
У коридорі біля сходів юрмилися люди, на мені ж був костюм «слюсаря» ку-клукс-клану. Мене прийняли за одного зі зграї, і не було ніякої можливості втовкмачити їм, що я не маю ніякого стосунку до таємної спілки. З усіх боків на мене посипалися стусани (ще кілька днів після того мене боліло все тіло), і тут я зрозумів, що мене збираються вивести на подвір’я та повісити на найближчому дереві.
Становище