Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

Асмік слухала Армена з захватом.

— Ну, а потім, потім? — з нетерпінням дитини вимагала вона продовження розповіді.

— Коли ворог пішов, люди не змогли спуститися — дерева не було. Всі страждали від голоду і спраги. Матері гірко плакали над дітьми, які умирали, а потім почали умирати й дорослі. І печери, що врятували втікачів від орд загарбників, стали тепер їхніми могилами…

— Друзі, — гукнув згори Грикор, — тут кілька глечиків, повних меду! Що мені з ними робити?

— Поклич Камо, обмотайте міцно глечики вірьовками і обережно спускайте вниз. Ми тут приймемо.

Відбиваючись від бджіл, що налітали на нього, Грикор кричав:

— Ці негідниці не дають мені медку поїсти! Що мені з ними робити?

— Потім поїси! Спустіть спочатку глечики.

Арам Акопян підійшов до Грикора, який захищав під бджіл зібрані ним соти.

— Нарешті ви прийшли! — зрадів Грикор, — Ну, Камо, допоможи, давай спустимо глечики вниз. Знаєте, я знайшов склад меду мисливця Каро, слово честі! І його лопату!

— Розкажи: де, як?

— Не спішіть, давайте спочатку спустимо вниз глечики, — зупинив хлопчиків учитель.

Глечики були величезні — заввишки як дванадцяти-чотирнадцятирічний хлопчик, — з широкими отворами-горлами. У них в давнину зберігали вино, сир, масло та багато інших продуктів. Такі глечики стали для бджіл прекрасними готовими вуликами. Зараз їхні отвори, ніби чорними шапками, були усипані бджолами. Штиками виставивши вперед жала, бджоли неспокійно дзижчали. Це була своєрідна «мобілізація сил» для захисту своєї власності від небезпеки, що загрожувала їй.

Печера, де мали притулок бджоли, була таким недосяжним місцем, що, здавалося, їм не загрожував тут жоден любитель меду. Вони без перешкоди розмножувалися тут і наповнювали медом не тільки глечики, але й усі заглибини в печері і в стрімчаках.

Мед нарешті був готовий для відправки.

Нахилившись над проваллям, Камо гукнув:

— Зараз будемо спускати глечики! Стежте там!

Камо і Грикор, міцно обв’язавши вірьовкою горло великого глечика, обережно винесли його на карниз і почали поволі спускати вниз.

Дід Асатур, побачивши карас, який повис над міжгір’ям, скочив, перехрестився і, розкривши від здивування рот, дивився вгору.

— Дістали-таки! — здивувався він. — І девів не побоялися!

— Дідусю, — крикнув йому Камо, — придерж глечик — розіб’ється!

Дід опам’ятався, обійняв глечик, який порівнявся вже з ним, і обережно поставив його па землю.

— Все це мед, мед, дідусю? — крутячись біля глечика, запитувала Асмік.

— М-мед… д-дівчинко… — затинаючись, відповів старий.

Він був збентежений: невже ця печера і насправді не була «пасікою девів»?

Дід відв’язав вірьовку од глечика, і Камо потягнув її вгору — треба було спускати решту.

Учитель, Камо і Грикор напружено працювали до полудня.

Армена дід Асатур послав у колгосп за транспортом.

— Захопи п’ять відер. У складі мисливця Каро, мабуть, ще багато меду, сказав він.

…Коли повернувся Армен, пригнавши кількох ослів, з порожніми відрами, кошиками і кліткою для орляти, біля підніжжя Чанчакару стояло вже дев’ять карасів, навколо яких літали бджоли.

Ослів і кошики Армен одержав не без труднощів.

— Анархія! — вигукнув за своєю звичкою голова, почувши прохання Армена дати ослів. — У робочий час? Ослів?.. У пас сьогодні сінокіс, а вони їх од роботи відірвати хочуть!

— Коли б ви тільки знали, які ми стародавні речі знайшли і бджіл!

— Стародавні речі? — звів брови догори Баграт. — Які речі? І бджіл? Вулики?

Армен розповів про знахідки.

— Справді знайшли? Дуже, мабуть, намучилися? І Арам був з вами? — раптом пом’якшав голова.

Він зараз же написав дві записки і, віддавши їх Арменові, сказав:

— Одну — на ослів, другу — в комору: одерж харчі для наших археологів, мабуть, зголодніли. Та не забудь цукрового піску захватати: дід Асатур знає, як збирати бджіл на цукор. Навчить і вас. А ми тут вулики приготуємо…

Кошики були підняті на вірьовці в печеру. Дістаючи звідти соти з личинками, вчитель складав їх в одні кошики, а інші, порожні, сприскував зсередини цукровою водою. Бджіл приваблював цукор, і, щоб запасти солодкий сік для свого потомства, вони зграями налітали в кошики. Але доти, поки серед бджіл не з’являлась матка, Арам Акопян не заспокоювався.

— Матку шукайте, матку! Без матки бджолиній сім’ї не бути, — повторював він.

І тільки, коли матку знаходили, наказував:

— Ну, тепер щільніше закривайте кошик — і вниз!

Один за одним всі кошики з сотами і бджолами були спущені в міжгір’я.

Забравши «пасіку девів», учитель і хлопці вузенькою стежкою пробралися до «складу мисливця Каро». Меду тут і справді виявилося дуже багато. Ним наповнювали відра і на вірьовках спускали вниз.

Потім Арам Акопян і хлопці повернулися до печери. Тут ще залишилася клітка з орлям. За хвилину і вона повисла над міжгір’ям.

— Приймайте наслідного царя птахів! — гукнув униз Камо.

Асмік підскакувала від радощів.

— Чому ви так поволі спускаєте? — хвилювалась вона, згоряючи від нетерпіння.

Коли клітка з маленьким хижаком спустилася нарешті на землю, Асмік підбігла до неї, щоб приголубити орля, але пташеня кинуло на неї такий ворожий погляд, так злісно зашипіло, що всі добрі слова завмерли у дівчинки на вустах.

Армен підв’язав клітку