Віннету І - Карл Фрідріх Май

на що, не має де прихилити голову. Клекі-Петра, який сидить тут, біля мене, розповів мені про вашу священну книгу. Там написано, що перший чоловік мав двох синів, із яких один убив другого, а пролита кров волала про помсту до небес. Тож як тепер бути із двома іншими братами — білим і червоним? Хіба ви не Каїн, а ми не Авель, чия кров волає до неба? А ви ще й вимагаєте, щоб ми дали прогнати себе й не боронилися? Ні, ми будемо боротися! Нас гнали від місця до місця, все далі і далі. Тепер ми живемо тут. Нам здавалося, що нарешті ми можемо зітхнути з полегкістю і трохи пожити спокійно. Але тут знову з’являєтеся ви зі своєю залізницею. Хіба в нас не такі самі права, як у тебе з твоїм будинком і ділянкою біля нього? Якби ми застосували наші закони проти вас, то довелося би вбити вас усіх. Але ми прагнемо тільки того, щоб ви застосовували до нас свої закони і жили за ними. А ви хіба так робите? Ні! Ваші закони мають два боки, і ви вивертаєте їх проти нас так, як вам вигідно. Ти хочеш будувати тут дорогу. А нашого дозволу ти запитав?

— У цьому немає потреби.

— Чому ні? Хіба ця земля належить тобі?

— Думаю, що так.

— Ні. Вона належить нам. Ти купив її у нас?

— Ні.

— Ми подарували її тобі?

— Ні, мені ні.

— І нікому іншому також. Якщо ти чесний чоловік і тебе відряджають сюди будувати дорогу для залізного коня, то ти мусиш спершу запитати того, хто тебе відправляє, чи він має на це право. А коли він скаже, що має, то хай це доведе. Але ти цього не зробив. Інчу Чуна забороняє вам здійснювати тут подальші виміри.

Цю заборону вождь висловив підкреслено урочистим тоном, у якому відчувалася серйозність його намірів. Мене вразили ці індіанці. Я читав багато книг про червоношкірих і читав немало їхніх промов, але такої серед них не було. Інчу Чуна розмовляв чіткою і правильною англійською. Його логіка й манера висловлювання свідчили про його освіченість. Невже він завдячує усім цим учителеві Клекі-Петра?

А головний інженер нерішуче переступав із ноги на ногу. Якщо бути чесним, то йому нíчого заперечити на звинувачення вождя. Він намагався навести якісь аргументи, але все це були хіба дріб’язкові спроби викрутитися. А коли вождь апачів відповів на них і остаточно затиснув інженера в кут, той звернувся до мене:

— Сер, а ви хіба не чуєте, про щó тут ідеться? Скажіть же хоч щось!

— Дякую, містере Бенкрофте! Я тут землемір, а не адвокат. Робіть як знаєте. Моє завдання — міряти, а не виголошувати промови.

На це вождь рішуче заявив:

— І не треба виголошувати промови. Інчу Чуна сказав, що він не збирається терпіти вас тут. Цього досить. Інчу Чуна вимагає, щоб ви ще нині забралися звідси туди, звідки прийшли. Подумайте, слухатися його чи ні! Зараз Інчу Чуна разом зі своїм сином Віннету піде геть і повернеться через проміжок часу, який у вас, блідолицих, називається годиною. І тоді ви повинні дати йому відповідь. Якщо після цього ви заберетеся звідси, ми будемо братами. Якщо ні, то буде викопана сокира війни між нами. Я, Інчу Чуна, вождь апачів, сказав своє слово. Хуґ!

«Хуґ!» — це індіанський вигук, який означає те саме, що «амінь», «баста», «на цьому все», «буде так і не інакше».

Інчу Чуна і Віннету підвелися зі своїх місць. Вони поволі зійшли в долину і зникли за поворотом. Клекі-Петра залишився. Головний інженер повернувся до нього й попросив поради. Але той відмовився радити.

— Робіть як знаєте, сер! Я цілком згоден із думкою вождя. Білі чинять важкий злочин проти червоної раси. Але оскільки я білий, то знаю, що індіанці не мають шансів у своїй боротьбі. Якщо ви сьогодні підете геть, завтра прийдуть інші, які завершать вашу роботу. Але я хочу вас попередити — вождь налаштований рішуче.

— Куди він пішов?

— Він приведе наших коней. Ми сховали їх, коли помітили, що ведмідь уже поряд.

І він підвівся й теж пішов геть, аби уникнути подальших питань і прохань. Я пішов за ним.

— Сер, — звернувся я до нього. — Дозволите мені трохи пройти з вами? Обіцяю не робити й не говорити нічого образливого. Просто мені дуже сподобалися Інчу Чуна і Віннету.

Те, що він сам теж дуже мене зацікавив, я не сказав.

— Гаразд, ходімо разом, сер! — кивнув він. — Хоча я давно відійшов від життя білих людей і не хочу більше нічого про них чути, ви мені сподобалися, тож прогуляймося разом. Мені здається, що ви найрозумніший з усіх них. Це правда?

— Я наймолодший і ще «недозрілий», можливо, що й ніколи не дозрію. Мабуть, через це я видаюся добросердим.

— Недозрілий? — перепитав він. — Але ж кожен американець вважає себе таким.

— Я не американець.

— А хто, якщо це питання вас не ображає?

— Зовсім не ображає. У мене немає жодних причин приховувати свою батьківщину, яку