Віннету І - Карл Фрідріх Май

пиці, що він аж відлетів назад на шість чи на сім кроків, а потім упав на спину. Зірвавшись на ноги, він притьмом вихопив свого ножа і кинувся на мене з риком, ніби поранений звір. Та я відхилив його руку з ножем лівою, а правою збив його з ніг, і він знову упав додолу.

— Уф! Уф! — здивовано вигукнув Інчу, забувши про звичну індіанську стриманість. Але вже за мить було видно, що він шкодує про цей вигук визнання.

— Вбивча Рука! — промовив землемір Беллінґ.

Але я не зважав на ці слова, а уважно стежив за товаришами Раттлєра. Всі були розлючені, але жоден не наважувався зв’язуватися зі мною. Вони тихенько бурчали і лаялися самі до себе, але залишалися на своїх місцях.

— Містере Бенкрофте, хоч раз притягніть Раттлєра до відповідальності, — сказав я тоді. — Я нічого поганого йому не зробив, але він постійно намагається посваритися зі мною. Це закінчиться дуже погано. Не хотілося б, аби в таборі дійшло до вбивства. Відправте його геть звідси, а якщо ви цього не зробите, то буду змушений піти я!

— Ого! Хіба все аж так погано?

— Саме так воно і є. Ось, будь ласка, його ніж і револьвер. Не віддавайте йому зброю, поки він не заспокоїться! Попереджаю вас, я буду захищатися, і якщо він ще раз кинеться на мене зі зброєю, я його застрелю. Ви називаєте мене ґрінгорном, але я знаю закони прерії. Я маю право застрелити того, хто погрожує мені ножем або кулями.

Це стосувалося не лише Раттлєра, але і його «вест-менів», з яких жоден не обізвався й словом. Тоді вождь Інчу Чуна звернувся до Бенкрофта:

— Моє вухо почуло, що серед цих блідолицих ти віддаєш накази. Це правда?

— Так, — відповів Бенкрофт.

— Тож Інчу Чуна має поговорити з тобою.

— Про що?

— Тобі треба почути це. Але ти стоїш на ногах, а чоловіки повинні сидіти, коли радяться.

— Ти хочеш бути нашим гостем?

— Ні, це неможливо. Як Інчу Чуна може бути твоїм гостем, якщо ти перебуваєш у нього, на його землі, у його лісі і його прерії? Ці блідолиці можуть сісти! А хто ті блідолиці, які підходять?

— Це наші провідники.

— Тож нехай також сядуть до нас.

Сем, Дік і Вілл саме поверталися зі своєї кінної прогулянки. Досвідчені вестмени не здивувалися присутністю біля нас індіанців, але на їхніх обличчях з’явився стурбований вираз, коли вони почули, ким були двоє з цих індіанців.

— А хто цей третій? — запитав мене Сем.

— Його звати Клекі-Петра, і Раттлєр назвав його вчителем.

— Учитель Клекі-Петра? Про нього я чув, качка б мене копнула. Це таємничий чоловік, білий, який уже давно живе серед апачів. Він місіонер, не здивуюся, якщо навіть священик. Я дуже радий із ним познайомитися. Спробую його на зуб!

— Якщо він дозволить!

— Не вкусить же він мене за палець, — засміявся Сем, але відразу ж посерйознішав. — Ще щось трапилося?

— Так, — я зробив дещо, від чого ви мене вчора застерігали.

— Не знаю, що саме ви маєте на увазі, я багато від чого вас застерігав.

— Ґрізлі.

— Як? Що? Де? Тут був сірий ведмідь?

— Ще й який!

— Ви жартуєте?

— Анітрохи! Там унизу, за кущами у лісі. Я його вбив.

— Вбив? Треба ж було, щоб це трапилося, якраз коли нас не було на місці. Є жертви?

— Один — Говард.

— А ви? Щó ви робили? Трималися здалеку, я сподіваюся?

— Так. Я тримався на такій відстані, щоб ведмідь нічого не міг мені зробити, але щоб я міг чотири рази штрикнути його ножем поміж ребра.

— Ви здуріли? З ножем на ведмедя?

— У мене не було рушниці.

— Ви справжній і невиправний ґрінгорн! Привезли зі собою флінт[32] на ведмедя, а коли прийшов ведмідь, то кинулися на нього з ножем. Хіба таке можливо! Як усе трапилося?

— Тепер Раттлєр стверджує, що це він убив ведмедя, а не я.

І я розповів йому все, що трапилося, включно з нашою з Раттлєром сутичку.

— Ви справді неймовірно легковажний юнак! — вигукнув він, вислухавши. — Ніколи раніше не бачили справжнього ґрізлі, а кинулися на нього, ніби це якийсь пудель! Я мушу подивитися на цього звіра! Негайно! Ходімо, Діку, Вілле! Ви ж також повинні знати, які дурниці вчинив тут цей ґрінгорн!