На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов
В один з наметів, вистелений хвоєю, збирали продукти: лантухи з борошном і крупою, ящики з сіллю.
Поблизу димила похідна кухня, біля казанів порався сварливий кухар, який знову кляв сирі дрова, що ніяк не хотіли горіти.
Разом з бійцями копала землянку спітніла й розпалена Планічка.
— Як себе почуваєте? — спитав її Сергій Миколайович.
Планічка здригнулася.
— Дуже добре… Дуже… — пробурмотіла жінка.
Понад усе в світі вона боялася, що, помітивши її вагітність, у неї заберуть рушницю й відішлють у глухе далеке село. Вона полегшено зітхнула, коли полковник пішов.
Мимо пройшла Анжеліка з термосом: вона попросила у кухаря кип'ятку, щоб заварити чай для Мехті. Заваривши чай, Анжеліка підійшла до воза й дала Мехті кілька ковтків чаю з чорної пластмасової склянки.
— Спасибі, Анжеліко, — подякував Мехті. Голос у нього був ще дуже кволий.
Він лежав на боці, на м'якому матраці, покладеному на дно воза, і крізь криві щаблі, ніби з-за ґрат, дивився на Васю. Вася, підкорившись вимогам Ферреро, перестав розмовляти з Мехті, але лишився поблизу нього. Хлопець спутав розпряженого мула й годував його сіном, яке смикав з-під сидіння кучера.
Анжеліка вирішила ночувати з медсестрами й Планічкою і пішла в напрямі до наметів.
Мехті провів її довгим неуважним поглядом.
«Гарне, звучне у неї ім'я — Анжеліка! — подумав він. — І сама вона гарна, примітна.
Таких італійок малював Брюллов, і Мехті здавалося, що в житті їх не буває…
А втім, вони справді не такі… Анжеліка стріляє краще за будь-якого снайпера, майже не цілячись; коли треба, носить чоловічі штани, наче вона й народилася в них, а пройти може понад п'ятдесят кілометрів за добу… От тобі й тендітне створіння!»
Він задумливо потер підборіддя, заросле обрідною колючою щетиною. Чомусь пригадалося, як одного разу в Трієсті Анжеліка вліпила фашистському унтерові гучного ляпаса, коли той, заступивши дівчині дорогу, спробував поцілувати її. Та якого ляпаса! Унтер не втримався на ногах і впав на брук. Підвівшись, він хотів знову кинутись на неї, але Анжеліка стояла проти нього — горда, гнівна, готова до нової відсічі. Тут нагодився Мехті, одягнутий у форму німецького майора: він наказав патрульним, що прибігли на шум, взяти під арешт унтера, а дівчину повів з собою. Так відбулося його перше знайомство з Анжелікою.
Потім Мехті забрав її до партизанів. Та виявилося, що вона вже давно підтримує зв'язок з товаришем П., якому носила відомості про становище в Трієсті. Дівчина стала напарником Мехті. Розвідка була її стихією. Анжеліка зуміла заслужити пошану Мехті, й між ними зав'язалася міцна солдатська дружба — яка часто виникає на фронті між чоловіками. Стриману ніжність і увагу Анжеліки Мехті вважав за вияв саме цієї бойової дружби. Коли дівчина ходила з ним на завдання, він був суворий до неї й не балував похвалами. Мехті був з Анжелікою на «ти», як звик триматися з бійцями, коли бився в Сталінграді, а Анжеліка з ним — на «ви». Командир, який по-батьківському любив свого підлеглого й почував себе з ним вільно й просто, і підлеглий, який обожнював командира, весь час підкреслював свою повагу до нього — такими приблизно були їхні взаємини, і Мехті й не думав змінювати їх. Він взагалі не замислювався над цим. Думки його були зараз зайняті одним: гідно виконати свій обов'язок перед далекою батьківщиною… І це змушувало Анжеліку пройматися до нього ще більшою повагою. Вона вчилася в Мехті твердості, послідовності, цілеспрямованості. Щоправда, Мехті іноді, як казав полковник, «заривався», зопалу наражаючись на непотрібний риск. Але й ця безрозсудлива відвага була до серця Анжеліці.
Звичайно вони ходили разом вночі, і Мехті бачив, як світяться в темряві великі чорні очі Анжеліки. В руках у дівчини був пістолет, і коли б Мехті й Анжеліку затримали — вона б відстрілювалась разом з ним. Це був хороший, вірний, сміливий товариш!
Пізніше в бригаду прийшов Вася. Веселий, товариський, Вася швидко завоював симпатії партизанів і особливо Мехті. Вони подружили, та так, що й години не могли обійтися один без одного. Їх єднали спільні спогади, вони мріяли про повернення додому, будували плани на майбутнє.
Часто з'являтися в Трієсті з надто помітною своєю вродою Анжелікою ставало небезпечно. А Васю в німецькому мундирі важко було впізнати. Мехті взяв собі в напарники Васю, а Анжеліці довелося задовольнитися роллю зв'язкового — не менш небезпечною й відповідальною.
Для Мехті не було таємницею, що Вася, з властивою йому безпосередністю, впадає за Анжелікою. Хлопець часто обнімав її за плечі, щось шепотів їй на вухо, а вона мружила очі: її, видно, бентежила близькість його губів. Дружили вони якось красиво й ніжно і водночас кумедно, трохи по-школярському. Зворушливою була їхня турбота одне про одного, їх дитяча довірливість…
Анжеліка й Вася годинами просиджували на узліссі, жваво про щось розмовляючи… Іноді Мехті здавалося, що Анжеліка дивиться на нього трошки розгублено, ніби питає: «А можна так? Чи правильно я роблю?» Мехті тільки посміхався; він щиро милувався їхнім щастям.
Мехті відігнав од себе спогади й спробував заснути. Та сон не приходив. Мехті лежав з відкритими очима. Рана на спині нила, і він боявся поворухнутись. Скоріше б наставав ранок! Ранками він почував себе краще.
До Мехті підійшов Сергій Миколайович.
— Ну як, Мехті? — тихо й співчутливо спитав полковник.
— Усе гаразд, Сергію Миколайовичу. Можу вже робити невеликі прогулянки…
Сергій Миколайович простягнув руку до його голови, розпатлав йому чуб:
— Як же ти умудрився підставити свою спину під ніж?
— А дідько його знає… В чомусь, видно, проґавив. Тільки в чому ж?
— Ну, добре, добре, не роз'ятрюй себе. Хай це всім нам стане доброю наукою… На добраніч, Мехті.
— На добраніч, Сергію Миколайовичу. Бажаю вам побачити уві сні вашу Таню з Петриком…
— Дякую, — полковник посміхнувся. — Ну, спи, Мехті.
Сергій Миколайович пішов, а Мехті все не міг заснути. Він вирішив злізти з воза і
