Браслет із знаком лева - Леся Холодюк

Усе складалося для Теодора Ероута якнайкраще. Якихось півгодини тому він відправив єдиного і такого непотрібного свідка подалі від острова Ель Даві, та сподівається, що той поляк до кінця днів вчитиметься вимовляти своє ім’я, пісяючи від марних потуг під себе. А про те, аби пригадати, з ким потрапив на Флор, взагалі зась, — Тед вибрав з арсеналу психотропної амуніції, як здавалося, саме те, що треба. Лишив поляка живим, але…

А от що робити з Мартою, а саме так поляк назвав те дівчисько, ще не вигадав. Звичайно, якщо вона припаде до вподоби Ель Даві, тоді проблем буде набагато менше. Нехай забирає її у компанію до своїх кіз, його це не турбуватиме. Хіба що відбере одну дрібничку. Але про це — нікому.

Тихо, ша!

Вуркіт машини, що під’їхала до палацу, змусив Теда з невластивою дебелим людям моторністю опинитися біля вікна. Нарешті! Як він і чекав, то був Даві з новою лялькою. Вона таки припала йому до вподоби, інакше б не привіз її в машині як справжню королеву.

Тед викручувався біля вікна. За легкою фіранкою на всю стіну вікна стрибав з одного кінця до другого, вигинав шию, присідав, підскакував і, нарешті, побачив те, що хотів.

Даві гречно відчинив дверцята і простягнув Марті руку, допомагаючи вийти з машини. Вона ж сперлася на його правицю. Тут Ероут смикнувся і завмер, готовий, якщо треба буде, до смертельного стрибка, — на руці дівчини віддавав холодним блиском браслет із знаком лева.

Захоплення побаченим настільки вибалушило йому очі, що тіло викрутилося дивним на і Ероут позадкував з кімнати, отакий собі капельмейстер-везунчик, — махне диригентською паличкою і задзвенить мажором бравурний марш на честь його воскресіння. Тільки шепне служці, яку приставлено до Марти:

— Красненько перепрошую, — виспівував сам до себе Ероут, удаючи, що розмовляє з служкою, — але мені, як джентльмену, не випадає турбувати вашу гостю через та-ку со-о-о-бі дрібнич-ку-у-у, яку забув в її апартаментах. Та-а-ке со-о-о-бі брязкальце із вишкіреною пащею лева-а-а-а!

Марта лежала на величезному ліжку. Не хотілося розплющувати очі та втрачати побачене далеке рідне місто, маму, подруг. Все це миготіло на іншому кінці планети, в іншому світі, за яким так тужно, і який уже не хочеться міняти на інший. Жила ж якось… (Чому ж це «якось»! Нормально, як усі, тягла від зарплати до зарплати, вистоювала у чергах за маслом, хлібом, мирилась з нестачею води, із щоденною гризнею на роботі). Але ті проблеми аж ніяк не йшли у порівняння з теперішніми.

Раціональний склад розуму попервах відмовлявся приймати оту всю беліберду, яка вирувала навколо неї. Поруч безвилазно сновигали жінки-примари, німою лавиною летіли на слабкий порух руки. Іноді над нею жалібно шепотіла Омо. У такий спосіб довідалася, що дістала сонячний удар і пролежала без тями (скільки точно днів, запитає в Омо) чимало часу. Чимало, бо їй весь час снився один і той же сон. Не раз, не два і не три… В ньому вона падала в темряву і намагалася не знайти там чогось, а позбутись. У цьому вона стовідсотково впевнена, але так і не збагнула, чого повинна була позбутися. Тепер, коли сили знову до неї повернулись, і зник з очей підступний серпанок, вона не встане з ліжка, поки не збагне, чого конкретно повинна позбутися.

Омо знову присіла біля Марти.

— О, моя господине, коли ж ви очуняєте? — тягло речитативом дівча. — Наш господар так про вас дбає, стільки одежі прислав вам, стільки коштовностей. Тільки щойно я вийду з вашої кімнати, як хтось перевертає усе тут шкереберть, порпається у шафах. Щодня прибираю. Почалося все з того, що я не виконала вашого бажання і не пересунула крісла у вітальні…

Марта не дала дівчинці договорити, різко сіла на ліжку. Тепер вона знала, кого повинна позбутись!

Омо здивовано кліпала очима.

— А сьогодні хтось нишпорив у нас? — перепитала дівчинку.

— Та-а-ак, — зіскочила з ліжка Омо. — Яка радість, що ви вже очуняли!

Марта сперлася на плече дівчинки.

— Ану, спробуймо пройтися до вітальні.

Уже з дверей прикипіла до пишного різьблення на стінах, примружила очі, ступила ще кілька кроків — І побачила браслет там, де його прилаштувала. Його не знайшов Ероут! Не знайшов!

Це було вчора. А сьогодні Омо урочисто повідомила, що її господиню запрошує на вечерю володар острова Флор.

Омо розсунула дзеркальну стіну, за якою на вішаках зваблювали шовкові, парчеві, шифонові сукні, блузи, спідниці. Акуратно складена хмаринка напівпрозорої білизни. Взуття теж мало своє місце.

— Іду на ви! — підбадьорила Марта саму себе і почала ретельно підбирати вбрання на вечір. Чекав на неї отакий собі прямий ефір, який повинен, нарешті, розвіяти її невизначеність. Швидше б!

Марта переглянула весь гардероб. Мала добре треноване око та й досвід, що і якого кольору їй пасуватиме найкраще. Розцяцьковувати себе не збирається, одяг — теж свідчення твоєї натури, твого стилю життя. А вона звикла бути на екрані діловою жінкою, впевненою у своїх вчинках, мудрою і урівноваженою.

Вибрала з-поміж усього барвистого мотлоху довгу темно-синього кольору шовкову сукню, верх якої обсипано чудернацькими прикрасами з ланцюжків та різнокольорових скелець.

— Омо, принеси-но ножиці і позрізуй оце, — вказала на металеву клумбу, що прикрашала сукню.

Дівча широко відкрило очі від такої руйнації, але слухняно і акуратно почало виконувати наказ, складаючи відрізані прикраси у кришталеву піалу.

На столику стояла ціла колекція парфумів. Можна було б досхочу насолоджуватись фантастичним ароматом «Givenchy», «Tribu». Знайшла улюблену «Magie noire». Аура цих парфумів завжди додавала їй впевненості і рішучості.

Йшла коридорами, у нішах яких мліли нерозгадані почуття мармурових античних красунь. Високі каблуки вицокували сходами, — так вони з Омо опинились