Тореадори з Васюківки - Всеволод Зіновійович Нестайко
— Черпака не забудь, бо висьорбувать доведеться. Бач, тече все-таки, калоша стара,— сказав Кукурузо.
Одіпхнулися ми й поїхали.
Обігнули острівець — і вже в очеретах. Вузенькою стружкою пливемо. Гребе Кукурузо ;— хоч і я добре вмію, але він більший мастак. Гребе тихо, обережно — пильнує. Стружка звивиста, весь час завороти. Як гребонеш дужче, ніж треба,— раз! — і човен уже носом в очерети заліз. Од-пихайся потім назад, виймай носа — морока! Добре гребе Кукурузо — ні разу в очерети не вгнався. Я лежу на носі, дивлюсь у воду. Вода прозора-прозора — геть до самого дна видно: водорості, латаття, корчі. І навіть видно, як риби шмигляють. Інтересно!
Все далі й далі заглиблюємося ми у плавні. Несподівано за поворотом відкрилося широке плесо. Гладінь — ані зморшки. Білі й жовті лілії розкидані — як на картині. Посеред плеса дві пірникози плавають. Вгледіли нас — і нема. Так швидко пірнули, ніби й не було. Тільки рівне плесо. Аж гульк — метрів за двадцять — наче й не вони, а інші...
Знову ми в стружку заїхали.
Ш-ш-ш! С-с-с! ПІ-ш-ш!
Качки пролетіли.
Мисливський сезон не почався, і ще не лякані качки хмарами літають над нами.
— От би рушницю! — каже Кукурузо.
— Ага,— кажу я.
Пливемо.
—■ Ондо той кізяк, біля якого я затонув,— гірко мовив Кукурузо.
— Тьху! — плюнув я в той бік.
Ми знов випливли на плесо, досить-таки величеньке, по якому навіть гуляли бурунисті хвилі (бо якраз знявся вітер) — як по справжньому морю. Це було вже п'яте плесо, яке ми пропливли. І островів ми вже минули чи не з десяток. Я щоразу питав: «Може, оцей? Чи оцей? Гарненький же безлюдний острів. Те, що треба». Але в Кукурузо була своя думка, і всі острови він позабраковував. З різних причин. Той був занадто маленький — ніде розгулятися. В того береги дуже очеретом поросли — до води важко добиратись. На тому дерев нема — де ж дрова брати для вогнища? І так далі.
І от перед нами новий острів. Ніби суцільна зелена купа: кущі верболозу, плакучі верби і деінде тополі вкрили його майже весь. Береги заросли очеретом не цілком — є виходи до води. Чисте плесо з трьох боків омиває острів.
— Здається, воно,— сказав Кукурузо.— Давай пристанемо.
— Давай! — з радістю вигукнув я, бо мені вже набридло шукати.
Ми пристали.
Острів був чудовий. Ніби спеціально створений для такого діла, яке задумав Кукурузо. Дерев багато і сухого гілля — на двадцять років топити. В очеретах, навіть зараз чути,— качки крячуть. Значить, дичини повно. На чистоводді попід берегом риба скидається, сама в юшку проситься. Посеред острова галявина: не те, що в цурки-палки,—- у футбола грати можна. Край галявини величезна стара плакуча верба стоїть, вітами землю підмітає. І без куреня від дощу сховаєшся. Але курінь, звичайно, потрібен.
— Курінь я тобі поможу зробити,— сказав я,— ти ж знаєш, як я курені роблю.
По куренях я таки був мастак. Кращого, ніж я, куреня ніхто з хлопців у селі не зробить. Це мене батько навчив. У мене батько тесля. Половину хат у селі він будував.
На обличчі в Кукурузо було вагання:
— Робінзон, звичайно, все сам робив. Бо ж він один потрапив на безлюдний острів.
— Так то ж Робінзон Крузо, а ти Кукурузо,— заперечив я.— Не можна ж точно копіювати.
Мені обов'язково хотілося якомога більше допомогти другові. Кукурузо не став сперечатися. Я тут же витяг з кишені великий складаний ніж з дерев'яною колодочкою і заходився різати лозу. Я дуже любив різати щось своїм ножем, ніколи не розлучався з ним, і від безконечного носіння в кишені колодочка відполірувалася так, що блищала, як лакована.
Кукурузо покірно допомагав мені, незаперечно визнаючи в цій справі мій верх. Він носив лозу, розчищав для куреня місце, загострював палиці для каркаса.
Незабаром під старою вербою вже стояв прекрасний просторий курінь, міцний-міцний (ніякі бурі не страшні) і такий затишний, що аж мені захотілося жити в ньому. Я був дуже задоволений своєю роботою.
— Всі двадцять років простоїть — гарантія! — впевнено сказав я.
Тільки тепер ми згадали, що дід уже, напевне, повернувся з сільмагу, і заспішили назад. Діставшись нарешті до берега і заховавши човна, ми аж до самісінької хати бігли бігом. А коли, захекані, прибігли, виявилося, що дід іще не прийшов. Кукурузо не помилився: дідова «хвилиночка» вміла розтягуватись до кількох годин.
— Ну що? Діда нема, можна зараз зібрати все необхідне,— сказав Кукурузо.— Сьогодні все приготуємо, перетягнем до човна, а завтра...
— Значить, вирішив уже завтра? — спитав я.
— Аякже... Ти що! Через кілька днів мати приїде...
Кукурузо ходив по хаті, задумливо взявшися рукою за
підборіддя, і примірявся, що брати з собою.
— Перш за все ложку,— він витяг з буфета щербату дерев'яну ложку і застромив її за пояс.— Солі обов'язково, без солі пропаду.— Відсипав собі в ганчірочку півпачки солі.— Хліба! — з сумом глянув на зачерствілий окраєць, що лежав на столі.— Мало...
Дід пішов у сільмаг саме по хліб.
— Я тобі принесу. І хліба, і сухарів. У нас є,— заспокоїв я його.
— Чаю? — він покрутив у руках цибик з чаєм.— Обійдеться. Це тоді й чайник треба. А в нас один...
— Ліхтарика не забудь. Згодиться,— нагадав я.
— Ліхтарика обов'язково. Без ліхтарика не можна.
Він пройшовся по хаті, взяв у руки сокиру, що стояла
в кутку біля порога:
— Сокиру. Треба було б хоч дві. У Робінзона було аж дванадцять сокир.
— Що він — жонглював ними, чи що? — здивувавсь я.— Нащо йому
