Таємниця двох океанів - Григорій Борисович Адамов

По той бік судна виявилася невелика галявина з розкиданими на ній брилами скель і купами дрібних уламків. Галявина замикалася невисоким півкруглим пасмом скель, серед яких чорніли плями невеликих гротів і печер, оброслих навколо отворів водоростями та різноманітною придонною фауною.

Павлик обережно пробирався вздовж борту судна, обходячи і перелазячи через слизькі уламки скель. Час від часу бив кортиком по дерев'яних, але вже майже закам'янілих від часу і морської води бортах судна.

Так він дійшов майже до корми, як раптом рука з кортиком, не зустрівши опору, легко провалилась кудись всередину судна. Серце Павликове завмерло від радості. «Пробоїна, — подумав він. — Сказати?.. Ні, огляну спершу сам!..»

Все ж він хвилинку вагався. Було дуже страшно, але думка про радість Арсена Давидовича, про його подяку за таке відкриття і загальне схвалення та похвалу переборола страх.

Кількома ударами кортика він обрубав гірлянди водоростей і просунув шолом з ліхтарем в отвір, що відкрився. Освітився невеликий простір. Купа якихось чотирикутних і круглих предметів, суцільно зарослих дрібними водоростями і черепашками, здіймалася зліва. В цих предметах Павлик розпізнавав ящики і бочки. Заплутуючись ногами в хащі водоростей і морського пір'я, яке від роздратування безперервно мерехтіло зеленими і жовтими вогниками, Павлик зробив крок всередину судна. Пробоїна виявилася величезною і легко пропустила хлопчика. Він став на найближчий ящик, посковзнувся на суцільному зеленобурому килимі з дрібних, як мох, вапнякових водоростей та поліпів і провалився ногою в щілину між наваленими в купу предметами.

Він ледве звільнив ногу з пастки і, піднімаючись, помітив, що у вільному просторі, праворуч від входу, вгорі і внизу, ворушилися і звивалися якісь довгі товсті, немов гадючі тіла. «Канати, мабуть, суднові», подумав Павлик. Він зійшов з ящика і, обходячи купу, почав обережно пробиратися в глибину трюму. Через два кроки він наткнувся на східці, що здіймалися до палуби. Ледве він ступив ногою на перший східець, як почув голос Скворешні:

— Ага! Ось воно де пробоїна! Тільки зовсім невелика. Ахтерштевень розбитий!

— Покажіть, покажіть! — відповів голос зоолога і тут же додав: — А де ж Павлик?

Він не встиг закінчити фразу, як залунав гучний тривожний крик Марата:

— Восьминоги! Восьминоги повзуть! Бережіться!

— Ну що ж, приймемо бій, але знахідку не кинемо, — спокійно промовив зоолог. — Рукавиці надіти! Марате, йди до нас! Треба бути вкупі. Павлику! Павлику! Швидше до мене! Де ти?

Заціпеніння, яке охопило Павлика при першому тривожному вигукові Марата, зникло. Він крикнув:

— Я тут, тут! Біжу до вас!

Павлик кинувся до виходу, але заплутався в чомусь ногою, упав і, намагаючись тремтячими руками звільнити ногу, бубонів:

— Я іду… Я зараз… Почекайте мене…

В ту ж хвилину він почув гучний голос Скворешні:

— Ах, чорт візьми! Рукавиці загубив! А цієї звірини тут понад десяток повзе. Ах ти, гадина! Брешеш… брешеш!.. Ні, брат, мене голими руками не візьмеш!

Звільнивши ногу і обпираючись за спиною обома руками, Павлик збирався уже встати. Раптом він відчув, що руки ззаду немов чимось міцно зв'язані, сплетені.

Нічого ще не розуміючи, Павлик рвонувся, звільнив праву руку і схопився за рукоятку кортика. Але щось довге, гнучке перехопило руку і з непереборною силою притиснуло її до грудей. Протягом кількох секунд по Павликових грудях, по його животу, спині і ногах, звиваючись і витягуючись, проповзали якісь інші товсті гнучкі гадюки; вмить все Павликове тіло виявилося густо обплетеним, і він не мав змоги поворухнути ні ногою, ні рукою. Павлик підняв очі і вигукнув від жаху:

— Восьминог!..

Над ним у вінку товстих канатів, що розходилися у всі боки, висів величезний чорний дзьоб з загнутим гострим кінчиком. Трохи вище, за вінцем в глянцюватокоричневій округлій масі поблискували зеленуватим світлом двоє величезних, як чайні блюдця, очей. Вони байдуже і нерухомо дивилися в Павликове обличчя, і він почував, як під їх холодним поглядом стигне його кров, німіє тіло, ціпеніє мозок. Він хотів крикнути, покликати на допомогу, але з горла вирвалися лише хриплі, невиразні звуки. Потім він відчув, що якась нездоланна сила тягне його в напрямі до виходу.

Протягом цього короткого часу Павлик чув голосне сопіння, лайку і крики Скворешні:

— Цілься йому в очі, Марате! В очі, в очі! В тіло безцільно! Ось так… так!.. А-а-ах! А-а-ах! Ось тобі! Не опирайся його щупальцям! Хай він сам притягує тебе ближче до очей…

— Він мені руку притис до тулуба, — чувся здавлений голос Марата. — Скільки їх… Скільки їх!.. Все нові… Цой! Цой! Допоможи!..

– Єсть допомогти, — спокійно відповів Цой. — Ага!.. Не люблять, голуб'ята, електроструму. Корчаться, як березова кора на вогні.

— Притуляйтеся до стінки, до борту! — закричав зоолог. — Не розходьтеся! Павлику! Павлику! Де ж ти?

— Арсене Давидовичу! — знову почувся рівний голос Цоя, — Без рукавиць Скворешня тут мало корисний. Хай він краще пошукає Павли…

І раптом все змовкло. Ліхтар на шоломі погас. У щільній темряві, яка огорнула Павлика, нічого не було видно, окрім двох виблискуючих зеленуватим полум'ям, немовби лукавих очей і всюди спалахуючих іскринок на морському пір'ї. Павлик почував лише, що його повільно тягнуть туди, де ледь зеленіє якийсь слабий просвіт — вихід із трюму.

В дикому, непереборному страху він забився в своєму скафандрі і, плачучи, захлинаючись сльозами, з відчаєм у голосі закричав:

— Рятуйте!.. Арсене Давидовичу!.. Марате!.. Відповіді не було. Мелькали уривки думок, і серед них майнуло: «Зіпсувалося радіо… Чому?.. І ліхтар… Обоє разом… Чому?»

Раптом крихітна надія промайнула в свідомості Павлика: «А може, восьминог нічого не зробить з скафандром. Меч-риба не пробила його. Кашалоту не під силу…»

І справді, вій лише тепер усвідомив, що не почуває ніякого тиску, ніяких болей від могутніх, мабуть, стискувань велетенського головоногого. Павлик одразу відчув себе бадьоріше. Очі вже звикли до темряви і,