Таємниця двох океанів - Григорій Борисович Адамов

Зоолог і Павлик неслись майже лежачи в синьозелених сутінках, розтинаючи шоломами і плечима воду і час від часу поглядаючи на компас та глибиномір.

— Що цей дивак там знайшов? Як ти думаєш, бічо? — питав зоолог. — Ну що тобі варто сказати, Марате! В чім там річ, га?

— Ніколи, товаришу Лорд, — відповів, задихаючись від якоїсь роботи, Марат. — Я тут поки що розкопки роблю. Ось побачите самі… Зараз тут будуть Цой і Скворешня. Я їх також викликав.

Внизу показалося дно, засіяне темними брилами, густо поросле морськими ліліями, морським пір'ям, горгоніями, вапняковими водоростями, або нуліпорами. Воно повільно, непомітно для очей підвищувалося назустріч плавцям. Щоб не наткнутися на скелі, довелося перевести гвинт на п'ять десятих, а потім на дві десятих ходу. З зеленкуватих густих сутінків показалася висока похмура скеля, схожа на башту. її тісно оточували кілька інших — тонких, витягнутих, з шпилями.

— Тут, мабуть, — сказав зоолог.

Лавіруючи серед брил та осколків і уникаючи водоростей, вони тихо обігнули величезну скелю, за якою відкрилася невелика підводна галявина.

Біля темної маси, що здіймалася на протилежному кінці галявини, рухалась з боку на бік яскрава, трохи розпливчата пляма світла.

— Ось і ми! — сказав зоолог, запалюючи ліхтар на своєму шоломі.

Павлик запалив і свій ліхтар. Стало досить світло. Марат з яскравою зорею, що палала на його лобі, стояв у змореній позі, спираючись на лопату, біля купи свіжонаритого піску і невеликих шматочків каміння. Було видно ного спітніле обличчя, повні захоплення і радості очі і чубок, що стирчав на тім'ї, — в скафандрі Марат буз позбавлений змоги боротися з ним: той, як завжди в таких випадках, стирчав з особливо торжествуючим, майже нахабним виглядом.

— Ну, що тут у тебе? Показуй! — нетерпляче запитав зоолог.

Морські пера, немов живі страусові опахала, ворушилися, схвильовані рухами Марата. По їхніх стовбурах і борідках часом пробігали зелені і голубі іскринки, то згасаючи, то знову спалахуючи. Золотистобронзові горгонії на високих, тонких, як вірьовка, стеблах піднімали спіральною доріжкою штопора свої надзвичайно тоненькі і ніжні відгалуження. Повсюдні морські їжаки, морські зорі, голотурії, офіури, молюски лежали, плазували по дну, карабкались по скелях, по темних стрімких боках того дивовижного підвищення, біля якого стояв Марат.

Незважаючи на те, що це підвищення суцільно обросло вапняковими водоростями, здатними розвиватися навіть у цих, майже позбавлених світла глибинах, — одного погляду, кинутого на нього зоологом, було досить, щоб він закричав з захопленням і радістю:

— Корабель! Іспанська каравела!

Він кинувся до цих рештків давно загиблого судна і почав квапливо обривати все, що встигло покрити їх протягом багатьох віків, проведених ними під товщею чистих саргассових вод.

— Очищайте, очищайте швидше цей кістяк! Шукайте пробоїну, щоб пробратися всередину! — схвильовано кричав він. — Це світове відкриття! Марате! Ти прославишся на весь світ! Як ти натрапив на цю виняткову, чудову знахідку? Як ти розпізнав її в такому вигляді.

— Ага, я вам казав! — торжествував Марат, невтомно працюючи лопатою, якою він зачищав борти корабля. — Я був певний, що ви оціните її… Як я впізнав? Так само, як і ви: по кормі і по носі. Бачите, як вони підняті і як між ними борти опущені і вигнуті.

Павлик, захоплений загальним хвилюванням, рвав руками водорості, хапав морські пера, не боячись опіків, які він неминуче дістав би, коли б доторкнувся до них голими руками.

— Що за гарячка? — почувся раптом густий голос Скворешні. — Збожеволіли ви тут?!

Разом з Цоєм він опустився на дно поряд з усіма, і якийсь час, чекаючи відповіді, обоє здивовано дивилися на своїх друзів.

— Чого ти стоїш, каланча? — накинувся на Скво-решню, не припиняючи роботи, Марат. — Очищай корабель! Хіба не бачиш?

— Еге! — вигукнув Цой. — Тут пахне археологією. Швидше до роботи, Андрію Васильовичу! — І він енергійно приєднався до зоолога, який зривав товсті стебла водоростей.

— Корабель?.. Археологія?.. — протяг, все ще нічого не розуміючи, Скворешня. — А справді, схоже на корабель. Та що ви з ним думаєте робити? Ради чого очищати його від цієї погані?

— Як вам не соромно, товаришу Скворешня! — обурився зоолог, упираючись ногою в борт судна і смикаючи з усіх сил пучок морських лілій, що не піддавалися. — Адже це стародавній іспанський корабель епохи Колумба і Кортеса. Це безцінна археологічна знахідка. Може, в його каютах і трюмах ми знайдемо дуже цінні історичні матеріали.

— То чого ж ви одразу не сказали? — квапливо промовив велетень. — Корабель, корабель, а який корабель — не кажуть…

Він засвітив свій ліхтар, витяг кортик, і робота закипіла з подвоєною силою.

— Марате, піднімись на палубу, — сказав зоолог, — може, там легше пройти у внутрішні приміщення.

Впустивши трохи повітря в свій заспинний мішок, Марат піднявся з грунту і швидко опинився на юті. Однак працювати там було зовсім неможливо. Ноги провалювалися серед уламків, зарослих коралами, нуліпорами, наповнених різноманітними поліпами, голкошкірими, молюсками. Все ж він спробував розібрати уламки, шукаючи входу до капітанської каюти, яка в каравелах того часу завжди містилася на юті, біля стерна. Внизу, під кормою, працював Скворешня, посередині — зоолог, а біля носа — Павлик. Корма осіла прямо на одну з скель, що оточували галявину, і задерлася догори, а носом судно наполовину зарилося в грунт. Між форштевнем і скелями було метрів з п'ять вільного простору. Далі пасмо скель відходило вбік і, слабо освітлене ліхтарями, губилося в густих сутінках глибин.

Павлик кинув туди погляд. Йому здалося, що щось довге, блідосіре заворушилося біля скель. Він подивився уважніше, але нічого підозрілого не помітив.

«Треба з іншого борту глянути, — подумав він. — Може, пробоїна там…»

На хвилину ним оволодів страх, і серце забилося в грудях так сильно, ніби хотіло вирватись. Але друзі були близько, цікавість тягла, як на аркані, і Павлик, оглядаючись і тримаючи руку на рукоятці кортика, обережно обійшов форштевень.