Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

— Я знав, що ти — розумний хлопець, справжній піонер. Учись, Валерику, а я буду навідуватись до тебе… Звісно, не часто, сам розумієш, але буватиму.

* * *?

У березні в Криму цвітуть підсніжники — маленькі квіточки з двома довгастими листочками і ніжно-білою голівкою. Голівка схилена донизу, ніби в смуткові, і як її не піднімай, вона все хилиться.

Валерик сидить на землі і задумливо гладить пальцями білі зажурені голівки. Їх тут багато в низині серед кущів. Хочеться нарвати пучечок, але шкода. Хай ростуть.

Та все-таки треба нарвати трохи — для Клавдії Василівни. Їй буде приємно. Хай стоять у неї на столі в склянці з водою. Подивиться на них і, може, всміхнеться їм радо. Вона так гарно усміхається. Тільки рідко. Клопоту в учительки повна голова. Біля кожного учня ходить, як мати. І біля нього, Валерика, теж. Аж незручно якось. Коли вона спить, — невідомо. Уклавши своїх вихованців, сідає до столу в своєму маленькому підземному кабінетику і перевіряє зошити. А коли діти вранці прокидаються, то вже стоїть серед них — умита, свіжа, акуратно зачесана й підтягнута, в своїй військовій гімнастерці.

У Валерика сьогодні, можна сказати, щасливий день. Нарешті знайшов роботу своїм рукам…

Спершу в нього нічого не виходило. Пішов до штольні, в якій розмістився «Спецкомбінат», щоб дали якусь роботу (можна ж хоч кілька годин працювати після занять у школі!), але його туди навіть не підпустили, і він лише збоку спостерігав, як із штольні вузькоколійкою на низеньких платформах вивозять та навантажують на автомашини протитанкові і протипіхотні міни, ручні гранати, автомати, міномети і навіть авіабомби. Спостерігав і згадував Єхлакова, Іліту Даурову, Аркадія Журавльова, Ібрагімова. Це ж їм виготовляють севастопольські жителі зброю та боєприпаси!.. І без кінця думалось те саме: «Хай би вже й не фронт, хай би його послали працювати в оцей «Спецкомбінат», щоб і він робив міни та гранати для фронтовиків. Знав би, що і його руки фашистів знищують. А то що ж — стій оддалік і дивись на те, що зроблено іншими! Хіба не ятритиме серце образою?..»

Ні, не вдалося Валерикові потрапити в «Спецкомбінат».

Тоді він пішов у іншу штольню, в якій був розташований «Побутовий комбінат». Сюди його пустили вільно. Він надивився, як жінки шиють і латають обмундирування та звичайний одяг, як перуть, прасують… Це — теж нелегка робота, але, звісно, не хлоп'яча. Та навіть цим жінкам він заздрив. Може, оту фланелеву сорочку, яку так ретельно і вправно латає жінка з задуманими скорботними очима, надіне Аркадій Журавльов, і йому в ній буде зручно й тепло. Отже, виходить, що й ота жінка допомагає фронтові. А він чим допомагає? Що він робить, щоб швидше перемогти фашистів?.. І знову гірко на серці.

Сьогодні Валерик потрапив у підземний госпіталь. Коли підійшов до штольні, машини саме підвезли поранених. Валерик допоміг переносити їх. Почув, як поранений матрос, що не міг і головою поворушити, ледве чутно повторив кілька разів: «Води… води… води…» Напоїв його. Заклопотаний санітар попросив принести бинтів, і Валерик приніс. Далі вже робив, що наказували.

Його не питали, хто він і звідки. Тільки швидкий, вертлявий лікар у непомірно великих окулярах прикрикнув:

— Чому без халата?

Санітар шепнув:

— Он там, у ящику, халати, надінь.

Валерик не пішов з госпіталю, аж поки не закінчили обробляти партію поранених.

Коли стало трохи вільніше, санітар поцікавився:

— Тепер розказуй, де ти тут узявся?

— Я з сусідньої штольні, з школи.

— Прислали, чи що?

— Ні, сам прийшов… Я щодня після занять приходитиму. Можна?

— Людей у нас не вистачає, так що можна, — дозволив санітар.

І ось тепер Валерик повертається з госпіталю у свою штольню з хорошим настроєм. Він знайшов для себе діло.

Вже вечоріє. Небо сіре й холодне. Так часто буває в Криму у березні — вдень пригріває сонце, а ранки і вечори вологі й непривітні.

Валерик нарвав пучечок підсніжників і попрямував до своєї штольні.

Ще здалеку його побачили хлопці, загукали:

— Де ти ходиш? Іди швидше! Тебе ждуть!..

«Що сталося?..» — з тривогою подумав Валерик.

Але коли зайшов у штольню, то його тривога змінилася несподіваною радістю. Серед дітей сидів комісар Єхлаков.

Він прийшов не з порожніми руками, а приніс подарунки від фронтовиків і зараз роздавав дітям хліб, печиво, цукерки, яблука. Діти гризли ласощі і весело пустували навколо нього. Клавдія Василівна не зупиняла їх. Хай побавляться, не часто ж бувають такі гості!

Єхлаков сидів, скинувши картуз, розстебнувши зелений ватник, у якому його Валерик ще не бачив, і вигляд у нього був зовсім не комісарський, навіть якийсь невійськовий. Може, саме тому Валерик і дозволив собі привітатися з ним запросто, як з цивільною людиною:

— Драстуйте, Миколо Євдокимовичу.

— О, та ти, бачу, мене квітами зустрічаєш! — засміявся Єхлаков, побачивши в руці Валерика підсніжники…

Валерик почервонів, розгубився:

— Це я… Клавдії Василівні нарвав. Але й вам дати можу.

— Ні, спасибі. Якщо вже Клавдії Василівні, то хай так і буде. Бо я, братику мій, од квітів уже відвик. Забув, як вони й пахнуть. Увесь порохом пройнявся.

Учителька взяла квіти, подякувала і зашарілася від задоволення.

— Де ж ти їх знайшов, Валерику? Такі гарні!..

— А отам, недалеко від госпіталю… Там їх багато росте.

— А чого це ти був біля госпіталю?

— Я і в госпіталі