Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач
— Під'їв трохи? — запитав він звичайним спокійним тоном.
Очі його не були вже такі сердиті, як під час першої зустрічі, а навіть світилися якоюсь теплотою, добрістю.
— Ага, поїв, — механічно відповів Валерик, намагаючись з виразу комісарового обличчя догадатись, яка буде розмова.
— Ну й добре…
На ліжку сиділи Даурова та Ібрагімов. Але вони мовчали, приховуючи в очах ніяковість. Мабуть, Єхлаков таки дав їм доброї прочуханки.
— А тепер давай подумаємо, що з тобою робити, — промовив комісар, витягаючи з кишені люлечку. — Сідай он на ліжко, біля своїх доброчинців.
— Ви нічого зі мною не робіть, — попросив Валерик. — Я хочу залишитися тут, з вами.
— Тут іде війна, братику, — примружився від диму Єхлаков. — Земля під ногами горить…
— А я не боюся, товаришу комісар. Я саме й хочу воювати, — щиро висловив своє бажання Валерик, щоб Єхлаков не мав ніякого сумніву з приводу цього. Єхлаков пошкріб скроню, пильно глянув Валерикові в очі:
— Ти-то, може, й не боїшся, хлопче, бо ще не знаєш, що це таке і з чим його їдять… Але я за тебе боюсь. Уб'є, а то й покалічить на все життя. А тобі жити треба… жити…
Він нічого не наказував категорично, нічим не виявляв своїх великих комісарських прав, а сидів і роздумував, розмірковував, як добрий і мудрий батько. І Валерикові трохи одлягло від серця, хоч воно й стискалося тривогою в грудях.
— Як розіб'ємо фашистів, тоді й будемо думати про життя, — відповів комісарові Валерик зовсім по-дорослому. — Ви не думайте, я й стріляти навчусь, і в розвідку ходитиму… Ви ж ще мене не знаєте. А я такий, що скрізь пролізу і нічого не побоюсь… Бачите, ось і галстук у мене, бо я — піонер…
Валерик розстебнув піджак, розмотав синій шарф на шиї, і на грудях у нього зачервонів піонерський галстук. Він був пом'ятий, але Валерик показував його всім присутнім — комісару Єхлакову, розвідникам Ібрагімову й Дауровій.
— Ти що ж, і там… серед фашистів галстука не знімав? — украй здивований, запитав Єхлаков, і в його очах затанцювали гарячі іскорки.
— Авжеж що ні!.. Я його носив так, щоб не бачили.
— Молодчина, — не міг стриматися від похвали Єхлаков. — Справжній піонер!..
І надовго змовк. Сидів задуманий, з трохи примруженими очима, які дивилися вбік чи, може, в самого себе, із схиленою головою, обтяженою думками. Зненацька рішуче поклав руку на стіл:
— І все-таки не можна тобі тут залишатись, ти повинен це зрозуміти… Відведу я тебе в школу. Вчитимешся, як і інші діти вчаться.
— У школу?! — здивовано вигукнув Валерик. — Де ж тут та школа?
Єхлаков, думаючи, що порадував Валерика, задоволено усміхнувся:
— А є така… Не школа, а справжній підземний палац! Всі шкільні приміщення у Севастополі вже розбиті, то тепер школу під землю перевели, в штольню. Там і живуть діти, і вчаться… І для тебе місце знайдеться. А ми будемо тебе навідувати.
Діло обернулося так, що Валерик не знав, що й казати. Звісно, і в школу — непогано було б, але хіба ж до науки зараз, коли місто в облозі, коли йому не про уроки думати хочеться, а про те, щоб помститися за тата, за те горе, яке принесли людям фашисти!.. А горя цього він надивився вдосталь і коли йшов безкінечно довгою дорогою евакуації, і коли наїв у Чоргуні… У нього вже серце обкипіло кров'ю від люті та ненависті до фашистів. Йому просто не терпиться побачити, як від його кулі падають ті, що принесли сюди, на нашу землю, руїни, смерть і каліцтво. То про яку ж школу, про яке навчання зараз тут говориться?..
І Валерик благально глянув Єхлакову в очі:
— Товаришу комісар…
Але той перебив його твердо і владно:
— І не проси більше, бо нічого тобі не допоможе. Де ти бачив, щоб діти… — тут він затнувся і ніби аж розсердився чи на Валерика, чи на самого себе. — Словом, усе ясно: до обіду ляж поспи, а після обіду підемо разом… Тебе вчитиме хороша вчителька, моя добра знайома, Клавдія Василівна… — несподівано закінчив він розмову і встав.
З землянки Валерик вийшов невеселий. Він знову опинився серед бійців. Вони, мабуть, ждали наслідків переговорів, бо Аркадій Журавльов зараз же запитав:
— Ну, про що домовились?
— Погано… — поскаржився Валерик. — Комісар хоче віддати мене в підземну школу.
— А чого ж тобі ще й треба? — радісно вигукнув моряк, ніби щойно не він обіцяв умовити комісара. — Вчитись будеш!.. Ти в якому класі?
— У четвертому оце був би.
— Аж у четвертому? От здорово!.. Ну, старина, бажаю тобі добре вчитись, щоб тільки четвірки та п'ятірки хапав!.. Війна, скажу я тобі, війною, а вчитись треба. А ми вже тут і за тебе фашистів на той світ переправлятимемо. Вважай, що кожний третій убитий мною фашист — твій! Так і думатиму: оці два від себе, а оцей один — від мого друга Валерика. Ніби твоєю рукою їх битиму!..
— Щедрий ти… — сказав Валерик, криво посміхнувшись. Але на душі в нього від такої справді щедрої обіцянки веселіше не стало.
Ні, не знаходив Валерик підтримки ні в кого. Всі наче змовились, щоб відіслати його подалі від передової. А ще обіцяли поговорити з Єхлаковим!..
Валерик щиро вірив, що він був би один з найхоробріших захисників Севастополя. І воював би не гірше за інших, і в розвідку ходив би… Ех, не розуміють його і не хочуть зрозуміти!
