Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

Серце хлопця краяла пекуча образа. Зараз ні Єхлаков, ні Аркадій Журавльов, ні Даурова з Ібрагімовим не здавались йому такими хорошими та симпатичними, як ще недавно. Всі вони не захотіли, щоб він, Валерик, воював разом з ними. Вони не вірять у нього, думають, що він справді ще малий…

Розсильний привів його ще в одну землянку (видно, багато їх тут нароблено, на підступах до Севастополя!). На нарах спали бійці. Мабуть, це ті, що змінилися з вахти або виконували завдання, як Ібрагімов та Даурова.

— Отут лягай і дави комарика, — порадив розсильний, показавши на затемнений куток. — Спи, поки не розбуджу.

Сказав це й пішов.

Валерик постояв якусь хвилинку, озираючись довкола. Потім поліз на нари. І тільки поклав голову на тверду, набиту сіном подушку, як очі самі заплющились. Йому здалося, що його підхопило якоюсь теплою хвилею, загойдало легко і понесло у безвість.

Він міцно заснув.

До Інкермана можна дістатися й коротшим шляхом, але Єхлаков мав побувати в штабі оборони Севастополя, тому змушений був іти чи їхати в обхід. Взяв з собою й Валерика.

— Подивишся, що зробили фашисти з нашого міста, — сказав він.

Спершу вони йшли глибокими кривулястими траншеями, з яких Валерик майже нічого не бачив. Потім видерлися на Сапун-гору. Звідси, навпаки, стало видно все навколо, як на долоні. Почали спускатися по Лабораторному шосе, вузькому й покрученому, захованому від ворожого ока серед скель та густої рослинності.

Цією шосейною дорогою туди й сюди снували вантажні автомашини.

На передову лінію вони везли гармати, міномети, снаряди, міни, зроблені руками севастопольців у майстернях, які тепер теж перебралися у ті ж самі штольні. А на Севастополь машини йшли з пораненими, з відстріляними гільзами, з розбитими гарматами і мінометами, що потребували ремонту.

Одну з попутних машин Єхлаков зупинив.

— До міста? — коротко спитав у водія.

Той відчинив дверцята кабіни:

— Сідайте швидше.

Але комісар не сів у кабіну. Підсадив Валерика в кузов, наповнений відстріляними гільзами, а потім і сам туди вскочив, спритно перекинувши ногу через високий продірявлений кулями та осколками борт.

Машина помчала далі.

Зустрічний лютневий вітер завихрював у кузов відпрацьовані гази і дрібний пісок, обпікав обличчя, руки, забирався під одяг. Валерик і Єхлаков тулилися одне до одного боками, спинами, вбираючи голову в плечі. Однак Валерик часто висовувався, щоб подивитись, що робиться навколо.

Невеликі хатини на Корабельній стороні, схожі на ті, які він бачив і в Бахчисараї та Чоргуні, були здебільшого ще цілі, хоч і тут уже виднілися сліди тяжких бомбардувань — глибокі воронки, обгорілі кістяки будівель, запустілі двори.

Але коли почали спускатися до залізничної станції, розміщеної в кінці Південної бухти, їхнім очам відкрилася справді жахлива картина. Тут що не будинок, то й руїна, що не метр землі, то й глибока вирва від ворожої бомби. Ніби щойно стався небувалої сили землетрус.

По бухті снували невеличкі судна, кудись щось перевозили, стогнучи від натуги моторами та лишаючи за собою збурунену воду з плямами мазуту і бензину. На палубах чорніли поодинокі постаті матросів, і Валерик мимоволі подумав: «І їм нелегко, летить ворожа бомба, а тобі й заховатися нікуди!..» Багато катерів, буксирів, моторних човнів лежало боком на березі бухти з перебитими щоглами, з рваними дірками в бортах. Сіра, холодна хвиля лизала їхні мертві, заіржавілі тіла, і дивитися на них було сумно.

Тут і там націлилися в небо тонкі й довгі стволи зенітних гармат. Деякі з них ховалися під маскувальними сітками, які кз давали змоги ворожим розвідникам і бомбардувальникам виявити їх з повітря.

Обігнувши залізничну станцію, теж розбиту вщент, машина швидко помчала вгору вузеньким шосе, з одного боку якого лежала свинцевого кольору холодна бухта, а з другого тяглася міцна кам'яна стіна, збудована ще за часів Нахімова і Корнілова.

— Це дуже небезпечний шматок шляху, — сказав Єхлаков Валерику. — Його часто обстрілюють німці. А іншого немає…

І тільки він це сказав, як справді попереду машини гримнув вибух, але не на самій дорозі, а трохи осторонь, на схилі, що веде до колишньої Царської пристані.

Шофер не зупинив машину, а, навпаки, наддав газу так, що вона стрибнула уперед, мов жива істота. І поки вибухнув ще один снаряд, а за ним — ще один, вискочила на невелику круглу площу. Аж тут грузовик різко загальмував, з'їхав на рештки колишнього тротуару під велике обгоріле дерево. Шофер вискочив з кабіни, гукнув у кузов:

— Швидше в укриття!.. Знову налетів, гад! Не встигли проскочити!..

Справді, над містом уже шугали ворожі літаки. Вони не шкодували патронів: строчили з кулеметів по зруйнованих будинках, що зяяли мертвими чорними дірками вікон і дверей, стріляли по вулицях, по дворах.

Шофер, Валерик і Єхлаков кинулись до найближчого під'їзду і зупинились під сірою кам'яною аркою, важко дихаючи.

— За кожною машиною ганяються, — пояснив шофер швидше Валерикові, ніж Єхлакову, який не міг цього не знати, — за кожною людиною. Наче почманіли!.. Та головне, що й наші зенітки нічого не можуть зробити. Летить, сволота, над самісінькими дахами і сипле кулями, ніби густим градом. Поки зенітку розвернуть, а його вже немає.

— А з того боку, здається, бомблять, — промовив Єхлаков, дослухаючись до важких вибухів.

— Бомблять… — зітхнув шофер. — Так бомблять, що часом і світу білого не видно. Ех, нам би авіації хоч трохи більше. Не гуляв би він так вільно над Севастополем!..

Єхлаков промовчав.

Валерик і раніше знав, що фашисти вдень і вночі б'ють по Севастополю, палять, руйнують місто,