Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко

А старпом Серьога споглянув похмуро на весь цей дурдом-веселку, пішов і на всі гроші від цього прибуткового рейсу придбав водогрійний котел. Такий, що працював і на газі, і на вугіллі, і на дровах. А позаяк усе ніяк не міг відправити його в свою Бучу, прокатав на судні увесь рік, і всі митники Чорного моря просили довести, що не на продаж у Туреччині, і ніхто безкоштовно не вірив, тільки за бакшиш. Турки теж. І з кожним рейсом все більше вимощувала своє гніздо десь на щоглі «Фобоса» Діва Обида. Але Діва Нажива теж нами не гендлювала — гроші на бакшиш у старпома завжди були.

Ой, славнеє діло, хорошеє діло. Коньяк, і панчохи, і презервативи.

2015

Усі прізвища, імена, назви пароплавів та портів змінені. Збіги випадкові.

Буває таке. Зазвичай — у помполітів. Манія переслідування навпаки. Зійде моряк пройтися суходолом уздовж рідного борту, оглянути ззовні своїм опуклим морським оком патьоки іржі під шпигатами та завалений при швартовці фальшборт, вийде розвіятись, заземлити на ґрунт накопичену за рейс статичну електрику, відчути під ногою не брижі, але твердь, і ненароком заглянути з причалу в ілюмінатор буфетниці Свєтки, і — цап моряка за руку.

— Кравченко, ви намірялися дати драла в інпорту!

Це Помпа. Помполіт, по-вашому. Дах у нього від пильності їде. Де-де, а в цьому ось Дубаї Кравченку тікати ніякого резону нема. Тому як у тутешніх об’єднаних емірів — сухий закон.

Буває таке.

Але помполітів ось скасували, а в мене почалося. Невже заразне?

А ходову вахту стояв я з Мастером. З капітаном, по-вашому. Мастер, інакше — Папа. Але наш на батечка віком ще не вийшов.

Молодий. Непитущий. Не зануда і не статутний буквоїд. Встиг попрацювати і в пароплавстві, і на рибалках, і в портофлоті. До нас чкурнув з Чукотки. Три роки за контрактом. Капітаном лоцманського бота чи що?

Рання сивина. Стриманість. Очі глибоко заховані в зморшках: не чукча, доводилось мружитися. Мабуть, з усієї галереї капітанів, з якими я мав честь ходити вісьмома морями двох океанів, лише він викликав довіру з першої ж зустрічі, з першої розмови. Була в нього така властивість. Люди вірили йому одразу. Причоїиу усі, без винятків. Від портового наглядача до покинутої жінки.

Не Мастер, а рубль за підкладкою за день до получки. Тільки ось… занадто ввічливий.

— Миколочко, віддай правий якір, будь ласка.

Це він боцману-то. Дракону. «Шкурі», як правильно кажуть мурманчани. І стерву, треба сказати, — теж винятковому. Право — кулак та чорний рот. А йому: «Миколочко… будь ласочка». Не можна так з нашим братом. На другому «будь ласочка» на голову сяде. Моряка куди не цілуй — скрізь задниця. А капітану голова дана для форменого головного убору та для прийому їжі, а не щоб боцман на ній сидів і сякався. А ви мені: «Ввічливість…»

Цього в Мастері нашому було, мабуть, через край. Вибачатися починав за п’ять кроків до того, як на ногу вам наступить. Ніколи з таким феноменом серед їхньої судноводійської братії не стикався. А перебачив я їх… без звізди, дійсно надивився. Все ж таки — стерновий.

А бігали ми в те літо з Херсона та на Батумі. «Ми» — це 93-ій. Номерний пароплавчик. Не більше тазика для гоління. Замість помазка — швабра за бортом бовтається.

Два трюми, кубрик матроський, камбуз, вісім шлунків за столом у салоні та сейф у капітанській каюті — всього того пароплава.

Машина — спрацьована. Механіки — з безпросипних. Так що «бігали» — це я з перебільшенням. Чалапали собі по сім вузлів. Тринадцять кілометрів на годину тобто. Без тридцяти шести метрів.

Від траверзу Сочі — взагалі скрадалися навшпиньки. Підгадували проскочити війну вночі. З погашеними ходовими вогнями. Портнагляд наполягав, щоб Сухумі проходили на значному віддаленні від берега. Не менше півсотні миль. Але ні-ні, а раз на місяць хтось з грузинських суден потрапляв під роздачу. Роздавали, переважно, з вертольотів. Панічні чутки про швидкісні катери, на щастя, залишалися чутками.

Маяки не горіли. Але можна було визначатися за спалахами артобстрілів на горизонті. Бої тривали під Очамчирою і Гудаутою. Сухумі відстрілювалося приречено, як Порт-Артур, але ще не було здане. То ще до російського десанту і конфіскації важких озброєнь. А Сухумі тільки артилерією і трималося.

Зустрічні пароплави, теж темні, як до винайдення лампочки Едісоном, сахалися один одного, як опівнічні пішоходи в Одесі часів Мішки Японця. Капітан Олег не відходив від радара всю ніч. Каву глушив кінськими дозами, а випалених за ніч цигарок вистачило б на вбивство невеличкого табуна. Після дезертирства старпома, який згадав про свою виразку і непоклеєні шпалери на кухні після першого такого рейсу, капітан Палич залишився останнім судноводієм на цьому судні. Якби і він надумав