Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко

А на рідного свого капітана був я злий, як Черчилль на комуністів. Але це ще не було початком моєї помполітської хвороби.

Поліція приїхала, коли розвиднілося. Теж по ночах боялася їздити. Оглянула місце пригоди. Одразу ж спитала:

— Де труп?

А взнавши, що Бог милував, на борт вже й не підіймалася. Гільзи й патрони загублені я їм на причал виносив. Так що марно Олег Палич хвилювався і просив Келу свайкою дірок у переборці наробити. Начебто неприкручений (порушення) сейф з м’ясом видрали.

Хоча ні, спустився один. Експерт, мабуть. Хромований пістолет за пасок просто, без кобури, заткнуто. Була в них тоді така мода. Щоб всі бачили — наділена владою людина йде. Якщо ж із калашем — значить не менше, ніж прокурор. Це вже потім вони всі з радіотелефонами навідліг ходити містом стали. Спустився один все ж таки, значить, і одразу став камбуз оглядати.

— Це у вас що? Масло? Загорніть!

Склали протокол. Взяли з капітана розписку, що документи він загубив…

— Ти зрозумій, генацвале. Я твій справа розслідувати не можу. Одеський слідчий на літак летіти повинен. Судно твій — територія іноземний держава. Да. Напиши бумага, що документи в тебе на березі зник. Ну, в ресторан забув. Я всі сили прикладу, щоб цей негідник розшукати.

— Подумати лише, який негідник! — підспівував поліціянту Папа Гогі — капітан порту, в профіль схожий на вождя ірокезів… І більше нікого з них, крім Папи Гогі, ми не бачили до самого нашого відходу з Батумі.

Справа була зрозуміла. Відбулися. Всі живі. Суднові папери й гроші цілі. А на дипломи й інші корочки — протокол є. Ідеш до капітана одеського порту й виписуєш дублікати. Ну, на оголошення в газеті витратитися доведеться. Так що чекаємо Скользького, запускаємося, і до…

— На рейд, — наказав Мастер. — Нічого, на катері добереться. На горілку гроші є, і на катер знайде.

І до мене:

— Лаєш мене, мабуть? Ну, вибач негідника. Повірив цьому п’яничці, що поки він «прихід оформлює», жоден собака до нас не сунеться. Та і Дід теж: «Пальне хто економитиме? Лейтенант Шмідт?»

— Дуже забився? Потерпи, підлікуємо тебе трохи, як на якір станемо. В мене розтирка від попереку в аптечці є. Дуже прошу, хоч на стерні постій. Кела на палубі сам впорається.

Умовляє він мене чи що? Чи я вже не стерновий матрос, а дівка цільна? І навіть злитися на нього забув. Знялись ми, милі півтори від порту відбігли й залізяку, якір тобто, за борт бухнули.

Мастер з крила на крило через рубку бігає, дві змички за борт витравити наказує. І знову зі своїм «будь ласочка». Уже й не злюся, посміхаюся у вуса з його ввічливості палубної, а він, мабуть, вирішив мене остаточно добити:

— А що, Пашечко, — каже, — якщо ми тебе старпомом зробимо? Та ти не дрейф. Не боги горшки випікають. Я натаскаю. Нічого в судноводійській науці надприродного нема. А корочки — купимо. Раз уже все одно всі недипломованими стали.

І далі за своє. Мовляв, парубок я не дурний. Англійською, знову ж таки, пристойно натаскався на великому флоті… На туреччини-греції побіжимо, зовсім не зайве буде. Та й гультяї і ділові партнери по усілякій контрабанді мене, либонь, в Туреччині чекають — не дочекаються.

І хто йому про мене набрехав такого? Головне — все правда. Навіть про контрабас.

Коли підвалив рейдовий катер і Скользький почав бурчати, що ж це його на березі покинули, я подивився на його нахабну мармизу з крила містка і подумав про себе:

— Ну, пожди трохи, братішка. Потанцюємо ще.

І на обіді, коли вся артіль розходилася, що далі робити, першим сказав: «Стояти. Нас без документів і в Одесі-мамі не дуже-то й чекають. Замахаєшся пояснювальні писати».

Кела, колега мій, першим мене підтримав. Хоча, здавалось би, які у матросів дипломи?

Так, мабуть, тоді й почалася моя хвороба. Але поки ще не помполітська. Те гівно, що з мене тоді полізло, зовсім інакше називається.

Ось тут і почались у нас швартовки, перешвартовки, постановки на якір та зняття з якоря. Регулярні. По кілька разів на день. Але механіки вже чомусь не бухтіли, що це ж їм усю ніч «малюка» ганяти, а паливо і моторесурс потрібно економити (і спати їм, маслопупим, хочеться), а Скользькому вже не треба було на берег (ні до корешів, ні до коханих жінок).

Зовсім не буркотіти Скользький не міг:

— Ну що він горлає на мене з містка? Не тримай якірний ланцюг, не обжимай стопора! Я що — тримаю чи перший рік замужем? Та відпрацюй ти назад машиною — і дві змички кулею вилетять! Чи в нас тут лялькова комедія?

Ввічливості палубної дійсно у нашого Мастера поменшало, кричати почав на Скользького. Це завжди корисно, але тут вже — дарма. На шістнадцяти метрах під кілем півсотні метрів ланцюга самі не висиплються, це вам будь-хто скаже. І швартуватися з викидкою на лушпайці нашій — дурного робота. Гогі Ірокезович чи його єдиний швартовник-інвалід цей кидальний кінець на причалі приймуть? Ох, вже ці замашки пароплавські!

Та носом до причалу приткнися, свій матрос на берег вискочить і сам гаші на кнехти накине.