Любов і піраньї - Максим Іванович Кідрук

Поки решта моєї сонно-вим’ятої команди очунювала і вдягалась, а ми з Айлтоном, діловито встромивши руки до кишень, стиха перемовлялися просто неба, Фабіо ладнав у багажне відділення мікроавтобуса громіздкий акумулятор. Упоравшись з цим, фазендейро метнувся до будинку, звідки виніс два велетенських прожектора. Здалеку вони нагадували сковорідки, точніше, навіть не сковорідки, а алюмінієві друшляки: до півсферичного металевого корпусу ліхтаря кріпилася довга і вузька циліндрична ручка. Фабіо спочатку приладнав контакти до акумулятора, а потім акуратно протягнув дроти крізь салон: один попід правою стінкою, інший — попід лівою.

— Ми з Фабіо світитимемо прожекторами навсібіч під час руху, — пояснив провідник, киваючи на свого напарника, — шукатимемо тварин.

Фазендейро тим часом ввімкнув одну з ламп, перевіряючи, чи вона працює, а тоді задля жарту спрямував промінь на нас із Айлтоном. Натураліст прожогом відвернувся, поривно прикривши очі долонею. Я ж, на жаль, не відав нічого про потужність прожекторів для нічного сафарі, а тому попервах навіть не смикнувся. Зате вже наступної секунди гірко розкаювався через свою легковажність. До зіниць наче дві жарини притулили, з очей полилися сльози, а шевелюра, здавалося, от-от займеться полум’ям. Я зігнувся навпіл, наче від удару в дихало, і глухо загарчав. У відповідь подвір’я залляв розкотистий сміх товстого бразильця.

— Перестань! — прикрикнув на свого товариша Айлтон.

— Та я лиш перевіряв, чи все працює… — винувато пробубнів той, вимикаючи свою пекельну лампу.

Коли здатність бачити врешті відновилась, на дворище висипали мої товариші. Вони зібрались коло відкритих дверей мікроавтобуса, потягувались, розминали занімілі кінцівки, заодно роздивляючись величезні й блискучі друшляки-прожектори.

— Готові? — лунко спитав провідник, після чого, отримавши дружну ствердну відповідь, дав команду займати місця.

— Давайте візьмемо його з собою, — зненацька запропонував Лаврентій.

— Кого? — уточнив я.

У півтемряві неподалік від машини я розгледів вогники собачих очей

— Шарика, — мій товариш тицьнув пальцем на куцохвостого.

— Е-е-е… А навіщо?

— Ти бачив усі ті черепи перед нашим бунгало? — серйозно заговорив юрист. — По-моєму, то все він…

— Хто?

— Собакевич. Гадаєш, що ні, Максе? Думаю, барбос як розійдеться, панахає і розриває крокодилів цілими пачками — не встигають ховатися. Бач, Петю вашого не боїться…

— Теж мені придумав.

Одначе Айлтон був не проти. Взявши Шарика за лапи, він закинув дворнягу в салон.

— Нехай їде. Сподіваюсь, він нам не заважатиме.

Відтак ми завантажилися в мінівен. За кермо цього разу всівся Фабіо. Ліворуч від нього вмостився Айлтон. Поміж них, впершись задніми лапами на виступ коробки передач, а передніми — на торпеду, стримів Шарик. Барбос від невимовного щастя і вдячності, що ми взяли його з собою, радісно вимахував хвостом, час від часу нетерпеливо гавкав і вдумливо позирав на дорогу. Два середні крісла мікроавтобуса окупував я. Дімон, Лаврентій та Алекс втиснулись гуртом на суцільний диванчик у хвостовій частині «Volkswagen’а».

Нічне сафарі — дійсно виняткова пригода…

Фабіо виїхав з фазенди і впевнено скерував авто у напрямку Транспантанейри. Ніжний спокій і безмовність літньої ночі грубо розірвало утробне, гримке й розкотисте завивання двигуна, розбавлене пронизливим вереском коліс під час пробуксовки. Два яскравих, немов блискавки, промені списами прохромлювали незайману темряву, промацуючи хащі навкруги (одну лампу тримав Айлтон, підіймаючи її високо над дахом автомобіля, іншу — трохи нижче — фазендейро). Під днищем авто жалібно хрускало галуззя та дрібні кущі. Фабіо прудко гнав уперед і не збавляв швидкості, примудряючись одночасно слідкувати за дорогою, крутити кермо і освітлювати прожектором нетрища, що пропливали за вікном. У мене в голові зринула думка про те, що ми зараз більше скидаємося на ораву обдовбаних і п’яних панків, котрі мчать до лісу улаштувати пекельний пікнік, аніж на команду допитливих мандрівників на чолі з досвідченим бразильським натуралістом.

Незабаром ми вибрались на Транспантанейру і взяли курс на південь. Відтепер «Volkswagen» їхав значно тихше, через що в хащах обабіч дороги нам дедалі частіше вдавалося заставати нічних мешканців Пантаналу.

Щойно в конусах прожекторного світла зблискували намистинки чиїхось очей, Фабіо глушив машину, фіксував ліхтар на даху і ми роздивлялися звірюку, передаючи один одному бінокля. Засліплені полум’яним сяйвом тварини торопіли і завмирали, мов набиті ватою опудала, не знаючи, що робити далі.

Попервах нам попадалися лише зайці. Потім у затягнутих ряскою заводях почали траплятися капібари та каймани. Один раз перед самісіньким бампером, потішно задерши клешні догори, перебіг дорогу великий прісноводний краб.

Під час однієї зупинки я виявив у заростях щось темне і вельми масивне.

— Великий капібара? — спробував вгадати я.

— Ні. Це тапір, — заперечив гід.

Скориставшись біноклем, я почав розглядати тварину. Тапір був гігантським, значно більшим за найбільшого баченого напередодні капібару, однак вовтузився він у густих кущах, через що очам відкривались лиш його масивна воляча холка, розведені під кутом 120° (точно як хвостове оперення в американського винищувача F-22 «Raptor») вуха та задня частина спини. Копитний велетень, здавалося, не зауважував нас. Він спокійно наминав соковиті листки, траву та стебельця, голосно й апетитно чавкаючи. Можливо, тапір і бачив промені ліхтарів, однак вони не бацали йому просто в писок, от він і не звертав на світло жодної уваги.

Цікаво, що ззовні тапір, як і капібара, дуже схожий на свиню з коротеньким хоботом замість кирпи, хоча його найближчими родичами є кінь та носоріг. Іноді, коли тапір висовував з кущів голову і витягував уперед ніс з двома ідеально круглими ніздрями на краю, його хобот робився неймовірно схожим на коротеньку чорну двостволку — настільки пряма і гладенька була його кирпа. Я так і очікував, що він зараз напнеться і бабахне по нас дробом відразу з двох «стволів». Але сірий незграба лиш втягував носом повітря, кумедно задираючи «самопал» догори, потому раз чи два голосно пчихав і повертався до вегетаріанської трапези. А ще, щоб ви знали, на передніх ногах у тапіра по чотири копита, а на задніх — лише по три.

— Тапіри нападають на людей? — ставлю своє улюблене питання Айлтону.

— Ніколи не чув про таке. Іноді самці трапляються чималенькі, дотягуючи до 250 кг, однак навіть вони не ризикують атакувати людей. Гадаю, тапір може кинутись на людину, захищаючи своє потомство, але відразу ж дремене геть.

Знову невдача!

— На вигляд він доволі грізний… — тихенько бурчу.

Бразилець знизав плечима.

— Повторю, Максе: єдиний по-справжньому небезпечний сухопутний звір Пантаналу — це дика свиня. Точніше, не одна свиня, а стадо кабанів. Жодна інша