💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Пригодницькі книги » Любов і піраньї - Максим Іванович Кідрук

Любов і піраньї - Максим Іванович Кідрук

Читаємо онлайн Любов і піраньї - Максим Іванович Кідрук
біса, за диво таке спустилося з небес. А Шарик з горя протяжно завив. І навіть Фабіо перестав посміхатися.

Затим Айлтон перевів очі на мене, немов шукаючи підтримки. Він безмовним поглядом запитував мене, чи я бачу те ж саме, що й він, чи це йому примарилось. Я силувано позирав убік, вдаючи, що нічого екстраординарного не відбувається.

— Ну що, рушаємо? — сяючи білосніжними зубами, пробемкав Лаврентій.

— We can go [39], — промимрив я до Айлтона, дивлячись кудись наверх.

— О’кей… — і це було все, що зміг видушити з себе провідник.

Ми вишикувались вервечкою (на чолі — Айлтон, за ним я, далі сонцесяйний Лара, потому Алекс, і зрештою Дімон) і мовчки помарширували до виходу з фазенди. Нас супроводжував німий позирк Фабіо і лунке стрекотання цикад.

Відкриваючи ворота, гід на мить затримався і опинився поруч мене.

— Знаєш, друже, я вісім років у Пантаналі, — по-змовницьки прошепотів бразилець, ледь-ледь похилившись до мене. — І за весь цей час я спізнав лиш дві речі, котрі дійсно вразили мене до глибини душі. Першою була анаконда, котра на моїх очах заковтувала дорослого капібару, впольованого напередодні. Її паща розтягнулася до небувалих розмірів, збільшившись у розмірі в десять разів! Уявляєш? Видовище не для слабкодухих, чувак, але таке, ти ж розумієш, можна побачити лише раз у житті. А другим став оцей твій колега…

Я з розумінням прицмокнув губами і закотив догори очі.

Сонце неухильно дряпалося нагору, тягнучи за собою, наче прозірчастий саван, випари вологої пантанальської землі. Спека росла. Небо затягував молочний серпанок, ретушуючи контури сонячного диска. Вранішні — чисті, насичені й веселі кольори савани зблякли, причавлені задухою. Птахи, які так радісно, самозакохано й натхненно зіпсували мені ранок, тепер притихли і сиділи, набурмосившись, в гущавині довкола фазенди. Одні лиш арари, немов незграбні важкі бомбардувальники, летіли кудись низько над землею. Здавалося, я чув, як хрускають суглоби під час змахів їхніх важезних крил.

Вийшовши за ворота, ми перетнули невелику квадратну галявину, невідь для чого розчищену Фабіо, після чого відразу поринули в дику глушину.

Зарості Пантаналу разюче відрізняються від звичайних тропічних лісів.

Хащі дійсно виявилися не такими густими. Звісно, подекуди над саваною височіли кремезні деревини, однак більшість рослин стелилася й кублилась ближче до землі. Разом з тим відсутність непробивної перини, сплетеної з деревних крон, відкривала більший доступ сонячному світлу, забезпечуючи у такий спосіб значно більше різноманіття флори. Іноді нам на шляху траплялися чималі відкриті прогалини, щоправда, вкриті такою щільною й високою травою, що просуватися вперед було ще важче, ніж через повноцінні джунглі.

Що далі ми чеберяли, тим більше під ногами чмакотіло та чвакало. Дедалі частіше доводилося обходити невеликі водойми, заповнені мутною нерухомою водою.

Пантанал

Раз чи два Айлтон спинявся біля високих конічних споруд темно-сірого кольору, котрі то там, то сям випиналися з землі. То були термітники — унікальні будови, створені колоніями розумних і працелюбних комах. Конуси сягали у висоту метр-півтора, майже ніколи не перевищуючи людського зросту, а ззовні видавалися крихкими та вразливими. Зате на дотик термітник виявився твердим мов бетон. Провідник пояснив, що під час зведення конуса терміти спершу ретельно пережовують землю упереміш з глиною, а тоді заковтують отриману суміш. Екскременти, котрі з’являються в результаті такої непростої операції, за своїми якостями нагадують справжнісінький цемент. Фактично, термітники — це велетенські кучугури задубілого на камінь термітного лайна.

На відміну від широко розповсюдженої думки, терміти в конусах не живуть: їхня колонія розташовується в землі, акурат під колоною, а висотні споруди призначені для захисту підземного «міста» від різних тварин, котрі можуть ненароком наступити на поселення або ж навмисне лізти в термітник, щоби поласувати личинками. Крім того, півтораметрова глиняна колона служить для вентиляції підземних приміщень. Це здається неймовірним, але всередині стовпа влаштовані спеціальні канали, по яких повітря, що обдуває високий конус, потрапляє до внутрішніх камер, провітрюючи їх і підтримуючи всередині комфортну температуру. Водночас затхле, насичене вуглекислотою повітря вивітрюється з колонії назовні через інші, відвідні канали.

Підколупнувши ножем шматок землі біля підніжжя витягнутого конуса, бразилець показав нам термітів, котрі, на моє здивування, ні за кольором, ні за будовою тіла геть не походили на мурах.

Під час іншої зупинки Айлтон показав нам рослину, чиї поздовжні волокна, витягнуті з листків, просто неможливо було розірвати руками. У давнину аборигени використовували цю рослину для плетіння мотузок та виготовлення тятив для луків. А ще розказував різні цікаві історії про птахів, що зустрічалися нам по дорозі.

Втім, я лишався невдоволеним. Я потребував пригод. Я мусив відшукати щось таке, від чого спирало б подих, що примусило б мене діяти, ризикувати й боротися на межі своїх сил! Але довкола все було тихо й затишно, мов у казці: скрізь самі пташки, комахи і якісь анемічні безтемпераментні крокодили. Аж надто, чорт забирай, спокійно. Нічого по-справжньому загрозливого не відбувалося.

Я вирішив узяти ініціативу у свої руки і постаратись знайти якомога більше небезпек, аби, якщо можливо, ближче з ними познайомитися. Під час чергової пізнавальної лекції Айлтона про ліану-паразит, котра мов пружина обвиває дерево-хазяїна і стискає його доти, доки остаточно не задушить, висмоктавши всі соки, я ще раз уважно роззирнувся навкруги, примітивши вдалині напівсонного каймана, і голосно спитав у провідника:

— Каймани нападають на людей?

Зрозумійте мене правильно: я міркував про те, що чим більше кровожерливих почвар я відшукаю у Пантаналі, тим більш героїчною вийде моя оповідь про бразильські мандри. Тому я подумки пообіцяв собі, що віднині й надалі в кожному зустрічному представнику ссавців, плазунів чи приматів намагатимусь віднайти потенційно небезпечні для людини риси.

Відповідь натураліста страшенно розчарувала мене:

— Ні.

— Невже навіть не кусають нікого? — зажурився я.

— Певна річ, якщо ти полізеш до крокодила обніматися, він тебе покусає, причому так, що забудеш, як маму рідну звати. Однак людей в Пантаналі катастрофічно мало, тож більшість рептилій просто не відають, що ми за звірі такі, а тому не ризикують наближатися.

Впевнений і беззаперечний тон Айлтона сповивав мене чорним смутком.

— Каймани належать до родини алігаторів, а алігатори, як відомо, найбільш флегматичні серед усіх інших крокодилів, — правив далі бразилець. — Вони від природи не агресивні. Крім того, на суші людина рухається значно швидше за найпрудкішого каймана. Пантанальський крокодил не настільки дурний, щоби ганятися за чимось, що бігає швидше від нього. А у воді плазунові вистачає дрібнішої здобичі. У нього, гадаю, немає ані найменшого бажання вовтузитись із двоногим шматком м’яса, який

Відгуки про книгу Любов і піраньї - Максим Іванович Кідрук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: