Любов і піраньї - Максим Іванович Кідрук

Під навісом застигла ніякова мовчанка. До вух доносилося лиш далеке й притлумлене хащами дзижчання цикад. Лаврентій, похнюплено нахиливши голову, вичікувально дивився на нас. Так ніби, почувши його пояснення, ми мали впасти на підлогу і заридати з відчаю.

— І через це ти так висадився? — зрештою спитав я, намагаючись дотримуватись індиферентного тону, однак глумливо скривлений рот, певно, виявляв усі мої емоції.

— Попрошу не єхидствувати! — ображено огризнувся на мене хлопець, а тоді вдумливо прорік: — Загалом, людина повинна їсти п’ять разів на день і ходити «по-великому» після кожного прийому їжі. Це в ідеалі. Через погану екологію і неправильний режим харчування дані показники практично недосяжні, а тому в нинішніх умовах чоловік вважається здоровим, якщо спорожняється… хоча б раз на день.

У мене, признаюся, відібрало мову.

— Тобто, ти хочеш, але не можеш? — уточнив Алекс, кумедно зморщивши носа.

— Ні, — захитав головою напарник, — у тому то й діло — я не хочу. Але ж… я мушу!

Врешті-решт я прийшов до тями і спробував заспокоїти Лаврентія.

— Чувак, не роби з мухи слона, — кажу. — Подумай сам: ти нещодавно переніс дванадцятигодинний трансатлантичний переліт, потрапив у зовсім іншу кліматичну зону, почав багато рухатися, а це все — стреси для організму. Мені здається, тілу потрібен якийсь час для адаптування. Твій кишково-шлунковий тракт поступово перебудовується на новий лад, може, освоюється з новим унітазом, таке, знаєш, буває, і…

— Ти за останні три дні в туалет по-нормальному ходив? — перебив мене Лара, вигнувши брову, наче Ленін і для більшого психологічного ефекту підсуваючись упритул.

— Е-е-е… Ну було разок, — застуканий зненацька зізнався я.

— Я їв стільки ж, скільки й ти. Але не ходив ні разу. Поясни: де воно все дівається?

— Утрамбовується… — промимрив я, не вигадавши нічого кращого.

— Куди втрамбовується?!. — вирячив очі юрист.

Під кінець я зрозумів, що сперечатися марно, і почалапав до Айлтона, спитати, чи в нього, бува, не завалялося де-небудь проносне.

— Hello… — ніяково буркнув я, натужно обдумуючи, як же мені озвучити таке пікантне прохання.

— Hello, — звів погляд на мене провідник. — Тобі все не сидиться? Так і кортить відправитися на Ріо Кларо щонайшвидше, еге ж?

— Мені то кортить, але я не через те до тебе прийшов. Кхе-кхе… Розумієш, у нашого Лаврентія виникла проблема. Зі здоров’ям.

Провідник мигцем посерйознішав.

— Що з ним?

— Значить так… Він, коли йде в туалет… — я не знав, як англійською буде закріп, а українсько-англійських словників на фазенді у Фабіо, зрозуміло, не було, тому довелося викручуватися, так би мовити, «підручними засобами»: -…знаєш, він хоче там робити «а’а’а», — я напнувся, імітуючи крайню ступінь фізичної напруги, — але… в нього нічого не виходить, — тут я скрушно зітхнув.

— Не виходить «а’а’а»? — зосереджено перепитав Айлтон.

— Так, — підтвердив я. — Ні на міліметр не виходить.

— Це погано…

Бразильці, насупившись, немов два хірурга під час надскладної операції на серці, пильно слухали мене. Хоча з виразу їхніх облич не було ясно, чи розуміють вони, в чому полягає Лаврентієва проблема. Переминаючись з ноги на ногу, чоловіки обмінялись між собою кількома короткими фразами португальською.

— Він їв за сніданком чорні насінини? — спитав Алвес де Лара.

— Їв, — напруживши пам’ять, згадав я.

— Багато?

— Угу…

Я, здається, вже починав кумекати, що й до чого.

— Вони закріпляють, — вдумливо і розважливо, ніскільки не змінившись на лиці, промовив Айлтон. — Дуже сильно закріпляють. Уловлюєш, про що я?

Повторювати двічі не було потреби: я все чудово розумів. Як пізніше схарактеризує дану ситуацію Алекс: «Нашого Ларіка не просто закріпило, його там, унизу, зацемєнтірувало. Намертво».

— І що тепер робити? — насилу стримуючись, щоб не зайтися реготом, поцікавився я.

— Скажи своєму товаришеві, нехай п’є багато води і… тужиться.

Тут я все ж таки не втримався і розреготався, після чого, перепросивши бразильця за турботу, посунув до бунгало — переказувати почуте Лаврентію.

* * *

Сонце перевалило зеніт, коли провідник розпорядився вирушати.

Повітря потеплішало, прогрівшись гарячими літніми променями, однак звичної задухи не було. Довкола фазенди кружляли зграйки білих метеликів, перелітаючи з одного дерева на інше. Легкий вітерець і жагуче сонце зробили своє — день нашої риболовлі став першим і, мабуть, єдиним днем за весь час мого перебування у Пантаналі, коли в повітрі над головою не кублилися голодні й нахабні москіти.

Поки мої товариші збиралися, я допоміг Фабіо перетягти до «Volkswagen’а» великого човнового двигуна і кілька пластикових весел з металевими держалками. За нами вийшов Айлтон і приніс до мікроавтобуса великий пакет з сирим м’ясом, кілька довгих ножів та з десяток вельми примітивних коротких вудок. На цьому табірні приготування завершились, я з друзями зайняли місця у салоні. Після чого відразу рушили.

Через двадцять хвилин ми перетнули буре полотно Транспантанейри і пошурували далі на схід навпростець саваною, розганяючи навсібіч кайманів та різний інший пантанальський дріб’язок.

Через чверть години Фабіо загальмував на продовгуватій галявині. Із трьох сторін її оточувала стіна худих, але високих дерев, ближче до землі щільно закутаних кущами. З четвертого боку частина полого опускалася до річкової заплави, що глибоко врізалася в берег.

Біля берега затоки вода майже не рухалася, через що поверхню бухти затягував щільний килим жовто-зеленої ряски та водяних рослин, однак ближче до середини ріки проходила доволі потужна течія. Протилежний берег, вкритий щедрою неприступною рослинністю, знаходився на відстані сотні метрів. Окремі дерева, неначе через тисняву в хащах, росли просто над водою, практично горизонтально до землі, тяжко звісивши врунисте віття у воду. То була Ріо Кларо.

Неподалік від того місця, де Фабіо залишив машину, лежав, ретельно замаскований у кущах, металевий човен. Поки бразильці розчищали простецький плавзасіб від корчів та трави, я попросив Саню сфотографувати мене на тлі затоки. Вручивши напарникові камеру, безтурботно зійшов до води і присів. В ту ж мить Айлтон відірвався від човна і окликнув:

— Хлопці, обережніше! — і тицьнув пальцем кудись мені за спину.

Стараючись не дуже смикатись, я обернувся. Переді мною простягалась нерухома і, на перший погляд, абсолютно безпечна ковдра із зелені. Нічого підозрілого я не помітив.

— Ну? — запитально протягнув я.

— Дивись уважніше.

Напруживши зір, я зненацька помітив пару доскіпливих крокодилячих очей на відстані трьох метрів від того місця, де я щойно мостив задницю. Трохи далі відсвічувала свинцевим полиском ще одна пара