Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

— Спасибі, — прошепотів Андрій, стискаючи в руці тонкі пальці лікаря.

— Ну, йди вже, йди. А то нам обом доведеться гірко плакати. Поки Венцель на брамі, ти якраз встигнеш проскочити ворота.

Андрій вийшов за двері і кинувся в прохід між нарами. Ішов, похитуючись, мов п'яний. Важка, свинцева слабість налила тіло. Голова ніби пливла в тумані. Здавалось, от-от розколеться від болю. «Хоча б не впасти, іти рівно». Біля дверей від свіжого повітря закрутилася в голові віхола. Зупинився. Постояв трохи, перемагаючи млость. В очах просвітліло, паче вдруге за цей день розвиднилось надворі. Скинув колодки, що, ніби чавунні, тягли до землі ноги, притис їх до грудей і пішов.

Ворота недалеко, а шлях до них довгий, нескінченний. Один мов палець ідеш, і всім тебе видно: і вартовим на вежах, і гефтлінгам, що котять по лагерштрасе якусь платформу, і есесівцям з канцелярії. І всі знають, що ти тікаєш з ревіра під чужим номером, у чужій робі, з чужим ім'ям. «Соколов Павло Петрович. Дивно, чому вони не хапають мене, не б'ють до смерті, не тягнуть в гестапо? «Ще кілька кроків. Аби тільки не побігти». А кляті ноги самі зриваються, наче земля пече їх вогнем. Нарешті, ворота позаду. Ні, не може бути. Зараз його покличуть, повернуть. Минає хвилина, друга — тихо.

Андрій оглядається: позаду стрибають ворота, бараки, куца труба крематорію.

— Чого стовбичиш? — голос Венцеля гострим ножем б'є в спину.

— Так… Дивлюся… Ноги я стер… Бачите? — як крізь сон чує свій голос Андрій, а всередині палахкотить, вирує страх. «Ось він, кінець! Таки діждався, дурень! Зараз німець схопить і пожене назад. Чого ж він регоче?»

— Ніжки стер, га-га-го-о… Лосьон, вежиталь, французькі парфуми. А свинцева примочка тобі не підійде? — Кулак Венцеля каменем летить у очі. Хрясь. Колодки розлітаються з рук.

— Геть звідси, грюншнабель! Я т-тобі покажу телячі ніжності!

Криваві сльози застеляють очі Андрієві. Крізь них постать Венцеля вигинається, мов у кривому дзеркалі. Хлопець збирає колодки і йде похитуючись через аппельплац до свого барака.

Бом, бом, бом… — гуде над головою дзвін. Збігаються на вигін односельчани. Діди, жінки, діти.

«В'яжіть, в'яжіть його, — кричить до них Андрій. — Он він стоїть, іуда! Хапайте! Кутасов Аркадій Семенович…»

Зрадника тягнуть до нього. Бородатий солдат запитує: «Він?» Але Андрій мовчить, нічого не може сказати: у Кутасова немає обличчя.

— Ну! — хтось трусить Андрія за плечі. Бом, бом, бом… — гуде дзвін.

— Вставай, Андрію, підйом! — Микола смикає його за рукав.

Спросоння Андрій падає в прохід між нарами. Очманілого, напівсліпого, Микола тягне його до умивальника. За стіною барака хтось лупить у рейку.

— Підйом! Підйом! — голос скрегоче, мов ніж об порожню тарілку.

Пригорща холодної води остаточно повертає Андрія до свідомості. Навколо осатаніло штовхаються худі, мов скелети, тіла гефтлінгів. Гострі плечі, стрижені голови…

— Ходімо, — кличе Микола.

Але Андрій не може одвести очей від чиєїсь голої спини. На ній ясно проступають сині сліди його колодок.

— Чого ти став? Ходімо, залишишся без кави, — каже Микола і шарпає за руку.

— Іди, я зараз, — хлопець проштовхується ближче до відміченої синяками спини.

«Лице, лице покажи, гад». Але той вужем вислизає із натовпу. Андрій кидається за ним. Спокійно, запам'ятати, де його нари, номер, обличчя гадюче. Тільки не втратити з очей. Поворот, ще один відсік. Став, натягає робу. Номер 85413. А морда: ніс, мов тесак, очі булькаті, губи одвисли. Андрій задавив у собі бажання розірвати на шматки цей ненависний писок. Якнайспокійніше пройшов мимо і побіг до своїх пар. Микола зустрів його з бляшанкою в руках.

— На, пий та одягайся, перевірка скоро.

Проковтнувши гірку бурду, Андрій натяг смугасту куртку і несподівано побачив Шпиня. За час, поки був у ревірі, він уже встиг забути про нього. Грицько лежав, уткнувшись обличчям у матрац.

— А цей чого не встає?

— Важко, мабуть, — криво посміхнувся Микола. — Учора після вечері йому хрипи відбили. Пайку в сусіда потяг.

— А я нічого не чув.

— Ти, брат, учора мертвий був. Я тобі хліба дав, так ти його ковтнув і очей не розплющив.

— Виходь на перевірку! На перевірку! — загримів голос штубового.

Між нарами загупали колодки. Люди поспішали. Перевірка в таборі була чимось на зразок святого ритуалу, порушники карались на «кобилі» дрючками. Вольф Тегарт ходив біля дверей, помахував гумовою палицею і викрикував:

— На перевірку! На перевірку!

— Де це тебе носило цілу добу? — запитав Микола, коли вони вибігли із свого кутка.

— Як-небудь розкажу. А взагалі вчись не питати;—. відповів Андрій.

Юрба затисла їх в кістляві лещата і викинула — на освітлений прожекторами аппельплац. Старости бараків бігали між рядами, драли горлянки, шикували шпалери по десять у ряд, щедро роздавали стусани і, коли все було зроблено, застигали в голові колони, чекаючи начальства. З-під брами, похитуючись на тонких ніжках, виходив пузатий рапортфюрер. Поруч нього на короткому плетеному поводку виступав сірий дог. Старшина табору, літній кряжистий гефтлінг, високим, добре поставленим голосом подав команду.

— Ахтунг! Мютцен ап!

Єдиним рухом тисячі рук зірвали смугасті безкозирки і опустили їх до правого стегна. Глухий вибух прокотився над аппельплацом, пролетів над бараками, вдарився об чорну стіну лісу і повернувся