Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

Андрій упав.

— Вставай! — кований чобіт ковзнув по ребрах.

Андрій підвівся. Прямо перед ним стояв професор.

«А очі в нього зовсім безбарвні», — майнула недоречна думка.

— Прошу, гер професор, на свіже повітря, — комендант усміхнувся і вишуканим жестом, ніби це було не в бараці для смертників, а десь в аристократичному салоні, запросив до виходу.

— Перепрошую, гер комендант, куди їх? — пролепетав Венцель.

— Переведіть кудись в інше місце, вони знадобляться тільки надвечір.

— Яволь! — гаркнув капо.

Начальство вийшло.

— Що тепер з ними робити? — звернувся Венцель до лікаря. — Чорт мене потягнув за язик. У бараках жодного вільного місця.

— Залиш тут, а ввечері одведеш куди скажуть, — порадив француз.

— А наказ коменданта?

— То роби як знаєш, — Дервіль попрямував до дверей.

— Слухай, а в твоїй амбулаторії?

Лікар знизав плечима.

— Забирай, там видно буде.

— Ідіть за ним, ну! — палиця капо запрацювала знову.

Андрій оглянувся в куток, де лежав мертвий Карпенко. «Кутасов Аркадій Семенович. Лейтенант Кутасов». У дверях знову зустрівся з очима лікаря. Француз дивився на нього з сумом, неначе проводжав в останню путь. У хлопця обірвалося серце. «Невже кінець?» Вранішнє сонце засліпило очі, висікло з них скупі сльози. Осінній вітерець обгорнув тіло приємною прохолодою. Він приносин із собою духмяні пахощі лісу, гіркуватий аромат полину, прілого листя і осінніх квітів.

Біля амбулаторії Франсуа Дервіль зустрів санітарів.

— Симоне, поглянь, чи нема там де на нарах вільного місця. Треба до вечора розмістити цих людей.

— У лівому відсіку померло троє, — відповів Симон. — Два місця звільнилося в тифозному, — додав Франц.

Лікар звів очі на Венцеля.

— А шостого куди? — запитав капо.

— Можу забрати до себе.

— Гаразд. Тільки дивіться мені, гробокопателі, — гримнув на санітарів капо, — щоб вони, бува, у вас не поздихали до вечора.

— Недовідомі путі господні… — зітхнув Симон.

— Я т-тобі покажу «путі господні»! Самого до господа бога, вознесу! Я тебе знаю, смердюча твоя морда, тарган брюссельський!

Симон прикусив язика. Через нього вже не раз мав зайву зуботичину від Венцеля. Та зараз бельгійця врятувала, несподіванка. В бараці роздавали їжу. Дух вареної брюкви вдарив Андрієві в ніс, перед очима попливли кольорові кружала. А коли поруч пронесли бачок із варивом, у хлопця не стало сил, він похитнувся і брязнув на підлогу.

— Вставай! Вставай, не то я розчавлю тебе, як гниду! — заволав капо.

Кований чобіт злетів над головою хлопця.

— Зажди, — лікар нахилився над Андрієм, розвів пальцями зеленкуваті повіки. — Він непритомний. Однесіть його в амбулаторію. Навіщо тобі мати неприємності від коменданта?

Венцель плюнув, брутально вилаявся і пішов геть. Санітари взяли Андрія під руки і потягли в комірчину.

— Покладіть на тапчан, — наказав Дервіль, — решту розведіть по нарах.

Франц і Симон вийшли. Лікар прихилився плечем до одвірка, поклав долоню на лоб, стис пальцями пульсуючі скроні. Кров молотками била у мозок. «Як усе недобре вийшло. Що тепер робити з цим бідолахою? Увечері Венцель поведе його «на браму». З гестапівської катівні, де фон Глевіц провадить свої досліди, ще ніхто не повертався назад. Примусове розслаблення волі. Психологічний ефект, профанація, проте хлопчина може просто злякатись. Ще зовсім дитина, де йому знати про хитромудру підлість гестапо. Обдурять, залякають, примусять розказати все. Що ж робити? Де знайти вихід? Насамперед не розпускати нерви. До вечора ще є час». Дервіль почухав горбкуватий ніс. Думка працювала напружено, чітко. Все ставало на свої місця, ніби в математичній задачі, яку треба було вирішити. «Хлопець не повинен потрапити «на браму». Венцель не встиг запам'ятати його обличчя — він взагалі поганий фізіономіст, але номер. Номер капо запам'ятав напевне. В цьому він має досвід. Так, номер повинен залишитися. Можна використати і втрату свідомості. Хлопець упав на очах капо. Якщо сказати, що він помер, не опритомнівши? Логічно. Венцель звик до цього. Люди мруть сотнями. Залишається тільки зробити все так чисто, щоб комар носа не підточив. Скоро повернуться Франц і Симон. Вони не повинні нічого знати. Так буде краще».

На тапчані заворушився Андрій. Розплющив очі, повернув голову до лікаря. Дервіль підійшов до нього.

— Слухай, якщо ти не робитимеш так, як я тобі кажу, нас обох повісять на воротях ревіра. Чого ти підвівся там, у бараці? Сто чоловік залишились лежати, і все для них обійшлося, — шепотів гасконець.

— Вони мертві, — промовив Андрій.

— Вони просто розумніші за тебе. Ти повинен робити те, що я тобі кажу. Зараз ти ще не опритомнів, розумієш? І будеш непритомним, аж поки я не звелю тобі встати. Сюди ідуть…

Андрій заплющив очі. Рука безсило впала на тапчан. Дервіль одійшов у куток, де стояло, завішане рогожами, його ліжко. Санітари внесли тіло померлого.

— З лівого відсіку, — почув Андрій голос Симона, — 76483…

— Покладіть під стіну, я зараз огляну. Несіть решту.

Санітари зняли труп з носилок і поклали його на підлогу.

— Франце, ти коли-небудь бачив Гамлета? — запитав Симон.

— На біса він мені, — буркнув Франц.

— Ні, ти скажи, — наполягав бельгієць.

— Облиш його, Симоне, — порадив із кутка лікар.

— Я хочу розповісти йому про гробокопателів. Пам'ятаєте, мосьє професор?