Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський
— До зустрічі. Оревуар, мон шер. У мене багато роботи.
Біля дверей Вольф зупинився, підняв до плеча кулак, трусонув ним і вийшов.
Андрій натягнув на голову рогожу. Хвилин за п'ять двері рипнули знову. Хтось зайшов до амбулаторії. Грюкнули об підлогу носилки.
— Стомився? — голос лікаря звучав рівно, спокійно.
Санітар не відповів, тільки зітхнув важко, з хрипом видихаючи повітря.
— А Симон де дівся? — запитав лікар.
— Пішов по каву, — глухо відповів санітар.
Важко ступаючи, він підійшов до вікна і прочинив кватирку.
Чисте прохолодне повітря пробилося крізь рогожу до обличчя Андрія, приємно залоскотало шкіру. Санітар, закашлявся. Сухий, глибокий кашель рвав йому груди.
— Випий води і не стій на протязі, — порадив лікар.
— Все одно. Ні так ні сяк нема чим дихати, — ледве вимовив санітар Він затулив долонею рота, але ніяк не міг вгамувати бухикання. — А це що? Знову хтось в ящик проситься? — видихнув він крізь кашель.
— Венцель наказав у третій барак, — почув Андрій густий бас лікаря, і в ту ж мить рогожа над його обличчям піднялася догори.
— Собака, живого місця не лишив, — промовив санітар і опустив рогожу.
Всередині в Андрія все ходило ходором, але жоден м'яз на його збитому, розмальованому синяками обличчі не здригнувся. Знову рипнули двері.
— Кава, панове ескулапи, — почув Андрій голос другого санітара.
Бряжчав котелок, дзенькали кружки, санітари пили каву. Від цих звуків у хлопця звело живіт. Слина зібралася в роті.
— Франце, ти пив коли-небудь натуральну каву?
— Не пам'ятаю, може і пив.
— Ет, що я питаю. Вас, німців, фюрер усе життя годує ерзацами. А от у нас у Брюсселі до окупації завжди була натуральна кава із Конго. Високі такі бляшанки, а зерно, як біб, велике. Змелеш, бувало, і в окріп. Тільки спіниться — одразу знімай. О, каву треба вміти зварити.
— Заткнись, — не зло порадив Франц.
— Ет, що тобі розказувати. Це все одно, що людині без носа розповідати, як пахнуть фіалки. От професор Дервіль мене розуміє. Французи теж люблять добре поїсти.
— Не ятри душу, Симоне. Ти випив свою каву?
— Хіба це кава, мосьє? Помиї, — відповів Симон.
— Забирайте носилки. В третій барак. Там у лівому кутку ще є місце.
— Бери, понесемо, — звернувся Симон до Франца. — Цього вже не схвилює ні кава, ні щось інше.
— Так. Венцель б'є на смерть. Піднімай.
— Важкий, — промовив Симон.
— Мабуть, дуба врізав, — відповів Франц.
Санітари рушили. Злегка погойдуючись, носилки пропливли в двері. Далі був довгий коридор, за ним якісь сходи, потім подвір'я. Про все це Андрій лише здогадувався. З-під рогожі нічого не було видно.
— Ей, цербер, одмикай. Венцель ще одного до тебе прислав, — звернувся до когось Симон.
Але йому не відповіли. Грюкнув замок, і носилки рушили далі. Трупний сморід знову вдарив у ніздрі. Пройшли ще кроків двадцять і зупинилися. Носилки опустилися на підлогу. Андрія взяли попід руки, одтягли вбік і кинули на землю. Санітари вийшли. Настала тиша. Пуста, могильна тиша, від якої до болю дзвеніло у вухах. Хотілося закричати, зірватися на ноги, тікати від жаху, який переповнив усе єство, гострими голками вп'явся у тіло. Хлопець розплющив очі. Темрява густа, мов дьоготь, давила на нього з усіх боків. Коли очі трохи звикли до неї, Андрій розгледів рядами звалені на підлозі людські тла. «98506… Де його тут шукати? Може, він уже мертвий, а може, його тут давно немає, і все це, марно». Думки, одна жахливіша за іншу, шугали в голові, змішувались, переплітались болючими клубками і котилися до серця.
Андрій лежав довго, крихту по крихті збираючи розгублену мужність. Місяць виплив з-за хмари, заглянув через вікно до барака. Бліде, мерехтливе сяйво впало на скарлючені тіла і перетворило їх на привиди. Тепер усе навколо здавалося нереальним, примарним і тому, мабуть, не таким жахливим, як у дійсності.
Хлопець підвівся на лікоть. «98506… 98506…» — молотом била у мозок думка. В першому квадраті немає. Сніп білого світла, що падає на підлогу з другого вікна, — метрів за п'ять од нього. Прочитати номери на смугастих робах важко. Цифри стрибають перед очима, мов чорні метелики. Треба підповзти ближче. Андрій ворухнувся. Шурхіт паперового матраца здався йому громом. Бух, бух, бух — хтось наче йшов, гупаючи ногами. Завмер, прислухався: бух, бух, бух — то стукотіло власне серце. Хлопець вилаяв себе, відповз до краю матраца і встав. Безшумно ступаючи босими ногами, пройшов до другого освітленого квадрата. Але потрібного номера і тут не було. Решта людей лежали в темряві. «Треба почекати, поки повернеться місяць», — майнула думка.
Раптом автоматна черга розколола темряву, мов і норду чорну смолу. Андрій упав на землю, йому здалося — стріляли в нього.
— Ахтунг![9] — донеслося знадвору.
Верескливе слово команди повисло в Андрія над потилицею, як сокира, що ось-ось має зірватися.
— Фоєр![10] — грім автоматів полоснув тишу. Андрій кинувся на своє місце. Затих, дослухаючись, як глухо б'ють об камінь кулі. В бараці заворушились, хтось застогнав. Стрілянина обірвалась. І знову запала тиша. Хвилин через п'ять знадвору почулися кроки. Люди пройшли повз вікно і зупинилися десь недалеко.
— Ахтунг! — заверещав за вікном той же надтріснутий голос.
— Прощайте, товариші! Не забувайте нас!
Андрій не витримав. Скочив на ноги, прилип до вікна.
— Фоєр!
