Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

Куртка злетіла з плечей Кутасова. Два синяки темними іудиними печатками позначились на його спині.

— Встати! Іменем нашої Радянської Батьківщини! Іменем чистої совісті безневинно загублених, іменем гніву нашого… Смерть!

— Сме-ерть! — прокотилось бараком і впало на голову зрадника.

Він глухо скрикнув і повис на руках гефтлінгів.

Ранок настав тихий. Над табором глибоке досвітнє небо сіріло Чумацьким шляхом. На сході прокльовувались жовтаві промені сонця. Займався рожевий світанок. Андрій прокинувся до підйому. Скочив з нар, підійшов до вікна і жахнувся. На колючому дроті висіло скарлючене, перепалене електричним струмом тіло Кутасова. Обличчя зникло. На його місці чорніла обвуглена машкара.

— Собаці собача смерть, — за спиною став бородатий. Похитуючись на невірних ногах, він дивився на Андрія твердими, немов із синьої криці очима.

Підійшов Микола.

— Вам би краще лягти, Петре Родіоновичу.

— Ні, хлопче, лягати не можна, ліг — то вже здався. Умитись хочу.

Хлопці одвели бородатого до умивальника. Тут ще було пусто. Вода, холодна, крижана, судомила пальці. Бородатий підставив під кран голову. Потер почервонілу шию, умив лице, плеснув із пригорщ на волосаті груди.

— Фу-у, трохи розвиднюється, — провів мокрою долонею по обличчю, ніби зганяв утому. Потім глянув на притихлих хлопців і усміхнувся.

— Ну що, орли, живемо? Чого так дивитесь? Ховати, чи що, зібралися? Я ще, братки, у вас на весіллі погуляю. Посадженим батьком буду.

За стіною вдарили в рейку. Раз, другий, третій… Зарипіли в бараці нари, гуркіт колодок сколихнув повітря, ніби каміння зірвалося з гори.

На перевірці бородатий стояв поруч з Андрієм. Ранкова свіжість зігнала з обличчя жовтизну, пробила крізь райдужні розводи синяків легенький рум'янець. На аппельплаці стояли довго. Вже закінчився рапорт табірного старшини, пронеслось над рядами знайоме: «На роботу!», проте гефтлінгів вісімнадцятого барака не розпускали. Вольф стояв попереду похмурий і чекав. Люди в шеренгах хвилювалися, переминалися з ноги на ногу. Шепіт, тривожні погляди, німі запитання: «Що трапилось?» Може, в гестапо довідалися про суд над Кутасовим, що відбувся вчора у вісімнадцятому бараці?

До строю підійшли старшина табору, писар і незнайомий у цивільному. Вольф вигукнув:

— Струнко!

Рапорт був короткий. Писар подав Тегарту папірець. Штубовий пробіг його очима.

— Всі, кого я назову, виходь сюди, — Вольф показав пальцем у землю перед начальством.

— 99632!

Із строю вийшов Микола. Одиноко зупинився на вказаному місці.

Цивільний зміряв його поглядом.

— 99624! — вигукнув штубовий.

Кремезний француз став поруч з Миколою.

— 99587! — повз Андрія протиснувся широкоплечий велетень датчанин.

Штубовий викрикував номери. Люди ставали перед цивільним, і кожного він оглядав, ніби скотину на торгах. Уже чоловік двадцять стояло перед начальством, коли Вольф викликав Петра Родіоновича. Цивільний критично оглянув збите лице бородатого, але могутні плечі переконали його. Махнув рукою: годиться. Люди ставали і ставали в шеренгу, а Андрій ніяк не міг зрозуміти, навіщо все це робиться. Людей одбирали свіжих, тих, хто попав у табір недавно і ще не встиг розгубити сили. Але навіщо? В голові розпеченою жариною засіла думка: «Готують розправу за Кутасова. Беруть заложників. Але чому тільки молодих, здорових, сильних? У Калинівці карателі брали і старих, і малих».

— 76483!

Ніхто не вийшов. Андрій не збагнув, щовикликають його. Він ще не встиг звикнути до новою номера.

— Ти що, оглух? Позакладало тобі, чи що? — штубовий підскочив до Андрія і шарпонув його за плече — хлопець мало не розгубив з ніг колодок.

Далі викликали Стаська. Він вибіг з колони і став поруч з Андрієм. Цивільний скривив губи.

— Нікс, — він щось сердито зауважив писареві.

— Цурюк! — запищав писар.

Стась по розумів, чого під нього хочуть. Він ледве діждався, поки штубовий назве його номер. Йому було все одно, що з ним зроблять, аби тільки разом із своїми.

— Забирайся геть! Вольфе, якого чорта ти підсовуєш мені цих недомірків? — сердито закричав писар.

Штубовий знизав плечима.

— Іди назад, — наказав він гуцулові.

В Стаська здригнулися губи, великі карі очі, опушені довгими віями, налилися сльозами. Здавалося, ще хвилина, і він не витримає, розплачеться. Стась опустив голову і пішов назад. На його місце став могутній, як дуб, американець Генрі. Тиждень тому його літак збили над Мюнхеном. Про нього ходила чутка, що на допиті він розбив писок слідчому, і той зі злості запакував його в Дахау. За американцем ставали все нові й нові люди. «У першій шерензі двадцять п'ять, — лічив Андрій, — за нею ще три без одного… — всього дев'яносто дев'ять».

— Усі, — штубовий повернув писареві папірець.

— А замість того куцохвостого?

— Бери кого хочеш.

Писар глипнув на людей. Маленькі гострі очиці зупинилися на правофланговому. Довготелеса, жилава постать Шпиня гнітилась, ніби враз покоротшала. Писар тицьнув у нього пальцем.

— Виходь!

Шпинь розгублено закліпав очима.

— Виходь, дурню! — Вольф змахнув палицею.

Грицько побіг до гурту.

— Розійдись! Старшинам робочих команд розібрати людей! На роботу!

В'язні посунули до барака. Андрій оглянувся. Малий сиротою стояв серед плацу. Андрієві підкотив до горла гіркий клубок. Розлука. Не думав, що і тут, після всього, що довелось пережити, серце ще буде здатне на цей гіркий біль. Хтось із гефтлінгів узяв малого за руку і потяг з плацу, і той все оглядався і оглядався назад…

— Шикуйсь! Струнко! — ревнув старшина табору. — Віднині ви зараховані до сто третьої арбайтскоманди. Пан Гребер повезе вас в Альпи.