Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
У садку біля вілли пекучий вітер тріпав дерева, кущі. Втративши пружність, листя звисало з черенків обм’якле, прив’яле, подекуди скручене. Квітник поліг на один бік — чашечки квітів низько припали до землі, ховаючи барвисті голівки в гущавині прикореневих лапатих листків.
Лише опинившись у приміщенні, Григорій зітхнув з полегшенням, хоч голова ще боліла.
— П’ять хвилин перепочинку, Лідіє, і склянку води!
Під час своєї роботи з Гольдрінгом у комендатурі Кастель ла Фонте Лідія добре вивчила всі його звички, знала, що якихось десять-п’ятнадцять хвилин цілковитого спокою впливають на нього магічно. Тому і тепер, подавши воду, тихенько вийшла в іншу кімнату.
Григорій зробив ковток, напівзаплющив очі, випроставшись у кріслі, розслабив м’язи… Сон і не сон. Буття і небуття… Підспудна думка б’ється так далеко, що не добереш, звідки долинають її ледве чутні імпульси: з глибини єства?.. Із зовнішнього світу?
Таку здатність цілком абстрагуватись від свого «я» Григорій виробив шляхом довгих тренувань, ще будучи в спецшколі. І поштовхом до цього став випадок, здавалось би, аж ніяк із задуманим не пов’язаний.
Сталося так, що курсант Гончаренко опинився на операційному столі. Перед заліками Григорій довго перемагав недугу, і звичайний апендицит перетворився на гнійний, почалося запалення очеревини. Операцію довелося провадити під загальним наркозом. Усе, що їй передувало, Григорій сприймав з млявою байдужістю змученої хворобою людини.
Накладання маски. Спроба крутнути головою, щоб від неї звільнитися. Коротка задуха. Запах ефіру. Наказ рахувати. Лічба. Один, два, три, чотири… Він дорахував до шістнадцяти, потім почав збиватися. Вісімнадцять… Двадцять три… Спробував виправитись. Двадцять… дев’ятнадцять… сімна… Провалля. Небуття…
А після цього сталося чудо. Тіло лишилося мертвим, навіть не мертвим — його просто не було. І взагалі нічого не було. Тільки глибокий, чорний морок, серед якого пульсувала його думка. Гранично чітка, розкуто вільна, єдина реальність у темній безодні, існуючій за межами звичних нам вимірів простору і часу.
Мабуть, усе це тривало якусь мить, може, хвилину. Поступово морок почав розсіюватись, сірішати, до слуху долинули короткі і владні накази хірурга, що квапив своїх асистентів. Григорій і досі не відчував свого тіла, але пережите щойно відчуття безмежно вільного ширяння власної думки вже не поверталося.
Одужавши, Григорій часто силкувався відновити той дивний стан, у якому перебував наприкінці операції. Поволі привчив своє тіло скорятися велінням розуму, а далі й роботу самого розуму спрямовувати так, як йому хотілося. Він ніби настроював його на потрібну хвилю то інтенсивного мислення, то повного спочинку.
От і сьогодні. Кілька хвилин самовідключення — і він підвівся з місця, наче оновлений. Голова не боліла. Думка працювала чітко і ясно.
Почувши кроки Григорія, Лідія швидко вийшла з дверей суміжної кімнати.
— Ось! — молода жінка простягла в’язку ключів. Вони тихо дзенькнули, і Лідія повела плечима, ніби їх обсипало морозом. — Повинні підійти. Зліпки вийшли вдалі, а у Маріо золоті руки.
— Спасибі! І не хвилюйтесь — жодного паперу я з собою не заберу. Тільки сфотографую.
Лідія мала рацію, вихваляючи якогось-то Маріо. Ключ, вставлений у проріз першого ж замка, повернувся легко, і Григорій обережно висунув середній ящик письмового стола Рамоні. Пильним поглядом зафіксував, як що лежить. Товстий зошит у сап’яновій обкладинці… Якісь покреслені сторінки, очевидно, чернетки. Записна книжка. Кілька рахунків. Дві запальнички — одна в формі пістолета, друга зовсім непристойного малюнка. На довгому аркушику якісь нотатки. Поламаний ніж, той самий, над яким кілька днів тому плакала Маріанна. Пачка конвертів з марками…
Методично, один за одним, Григорій переглянув усі папери, дбайливо вкладаючи їх так, як вони раніш лежали. Нічого цікавого! Навіть натяку на те, що він шукав. От хіба що в записній книжці… Ні, і тут нічого! Телефони, підрахунки витрат. Кілька цитат з д’Анунціо, Юліуса, Евола. Ого! Не дурно цього останнього вважають ідеологом неофашизму: маячні мрії про створення єдиної дужої фашистської партії, глибокодумні розмірковування про роль спартано-романської раси, що разом з германською мають стати панівними у творенні історії. На окремій сторінці позначки до кожного з тридцяти шести томів повного зібрання творів Муссоліні — том такий-то, сторінка така-то… Цитатами з творів Муссоліні, Гітлера, Еволи нашпиговано і мемуари самого Рамоні. Як він, бідолаха, пнеться, силкуючись пишними словами прикрити вбогість думки!
Огляд усіх ящиків стола також нічого не дав. У них навалом були понапихувані любовні листи, сувеніри від дам серця і рахунки, рахунки, гори несплачених рахунків. Так, очевидно, Джузеппе сказав правду: лише посаг багатої нареченої міг урятувати Рамоні від неминучого краху. Ось чому він і обрав Маріанну… Роздратований невдачею, Григорій з силою жбурнув ключі на стіл.
— Заберіть, Лідіє, щоб я їх і не бачив! Тільки час змарнував! Але десь він мусить ховати документи? Сейфа нема, отже… — Гончаренко кілька разів пройшовся по кімнаті, замисленим поглядом обмацуючи стіни. — Схованка має бути Десь тут… або в опочивальні, скоріш за все тут… Тільки де? За котримсь з портретів? — розмірковував він уголос, то зупиняючись, то знову крокуючи.
— Недавно я робила генеральне прибирання, знімала й витирала всі портрети й картини. Якби за ними ховався тайник, я б помітила, бо по стінах теж пройшлася ганчіркою.
— А панелі, стелажі?
— Панелі протерла скипидаром, книжки ж на полицях…
— Стривайте, стривайте…
Григорій раптом опинився біля простінка навпроти письмового стола, відійшов трохи назад, окидаючи оком заставлений книжками стелаж. Щось у його будові здалося йому підозрілим. Не дуже широкий, а чомусь поділений на три частини: середня — ширша, а по боках два вузьких крила… Між серединою і кожним крилом пропущено по бронзовому стрижню, надто масивному, з химерно покрученим орнаментом. Оздоба? Важкувата, зовсім не пасує до прямих ліній звичайних книжкових полиць. На інших стелажах таких стрижнів немає. Таким чином… таким чином…
