На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов
Саме тоді він і відкрив рахунок у найсоліднішому з нью-йоркських банків.
Потім його відкликали в Штати, примусили зубрити німецьку мову і стрибати з парашутом.
У 1938 році Беннет уже був у Німеччині й здійснював зв'язок концернів Круппа та «І. Г. Фарбеніндустрі» з своїми хазяями.
Потім він побував у багатьох інших країнах…
За три роки Беннет посивів, але нерви його не їдали.
Вперше його нерви почали здавати тут, у горах. Хазяям Чарлза стало ясно, що росіяни все-таки виженуть націстів із своєї землі й рушать далі — визволяти інші народи. Росіян не можна було пускати на Захід. І Беннет пробрався до партизанів Адріатики. А тепер не знав — чи вибереться звідси? Найтяжчі дні в житті Беннета настали тоді, коли він зіткнувся з росіянами.
Беннет зціпив зуби. Не час розкисати, Чарлз!.. Треба взяти себе в руки. Справи не такі вже й кепські, як здається на перший погляд; у штабі армії, в корпусах і бригадах є свої люди; та й, кінець кінцем, йому поки що доводиться стикатися лише з таким молокососом, як Михайло; і він зуміє звідси вибратись, а коли вибереться, то, безсумнівно, тоді вже він сам сидітиме в Нью-Йорку, а в Європу посилатиме інших…
Карранті почув шум у дворі й поморщився. Очевидно, повернувся полковник Сергій. Треба одягатись.
Він скинув ковдру, взув чоботи й простягнув руку до куртки, що висіла на стіні.
Рука його застигла в повітрі.
Він почув знайоме, дратуюче скрипіння коліс. Так могли скрипіти тільки колеса підводи Дімо Крайнєва: цей скрип Карранті пізнав би серед скрипу сотень інших коліс!.. Кожного разу, коли Крайнєв повертався з Саги, Карранті догадувався про його повернення по скрипу.
Одначе, виглянувши у вікно Карранті не побачив серед партизанів, ще повернулися з завдання, ні підводи, ні Крайнєва. «Що це, приверзлося мені, чи що?» подумав він. Та ні, скрип долинув до нього досить виразно… Виходить, що Крайнєв зараз ховається… Але ховатися йому нема чого. Значить, Крайнєва ховають партизани. Ховають для того, щоб не видати Карранті. Бач, як вони тріумфують там внизу! Наче нічого особливого й не сталося! А потім вони прийдуть до нього, до Карранті, і почнеться те страшне, від чого важко вже буде відкрутитись… Карранті бачив перед собою гнівні, палаючі очі Ферреро, який ладен розшматувати його; і спокійний, і тим більш нещадний, погляд російського полковника… Звичайно, Карранті міг і помилитися… А якщо ні?.. Перевіряти свої здогади все одно було пізно. Карранті все ще дивився з вікна вниз. У світлі ліхтарів мелькали постаті партизанів. Ось простоволоса Лідія Планічка, лице її здається зараз відлитим із бронзи; ось полковник Сергій обнімається з Ферреро. Весь двір заповнений озброєними партизанами. Все — як завжди… І все-таки чуття навряд чи обманює його: він піймався. Знаменитий розвідник «номер дев'ятий» попався, як миша в мишоловку!..
Карранті зблід, у нього затремтіли й похололи руки. Ні… В наступну мить він уже накинув куртку, гарячково перевірив пістолети, схопив шапку.
Отже, зв'язкового перехопили, цілком можливо, його вже обшукали, і він усе розповів… Хай їм нічого не скаже плівка: досить і зізнань Крайнєва. Карранті мало не застогнав, наче від болю… Тричі проклятий Михайло з його посмішкою наївного молодика! Наївність не завадила йому перевірити кожен крок Беннета і пошити його в дурні, як найгіршого хлопчиська.
В чому ж він прорахувався? В тому, що поклався на Крайнєва, а той боягуз усе виказав?.. Ні, цей дурень Крайнєв тут ні до чого! Адже Крайнєв попався через необачність самого Беннета… Що ж він зробив необачного? Здається, нічого… Він тримався бездоганно. І все-таки щось було… Таке, що міг помітити тільки Мехті. Ось, ось у чому його основна помилка: він не врахував силу Михайла! Признатися, Беннет і досі не розумів, у чому ж його сила, у чому взагалі сила росіян? А втім, розмірковувати ніколи. Гра, здається, програна. Треба тікати…
Карранті вийшов у коридор.
З напівтемряви, з протилежного кінця коридора, виринув йому назустріч Мехті — збуджений, радісний.
… Ніколи не думав Мехті, що йому доведеться зіткнутися віч-на-віч з таким, як Карранті. Йому здавалося раніше (як це давно було!), що все його життя протече. спокійно, мирно, що він займатиметься живописом, малюватиме картини.
Почалася війна. Мехті, як і інші, пішов захищати свою рідну землю. Ясність мети, почуття обов'язку допомогли йому стати справжнім солдатом. Він не здригався, коли попереду вибухав ворожий снаряд; ішов на ворога, зціпивши зуби й ніби відчуваючи на собі погляди всіх радянських людей, в ім'я яких він і воював. Це робило його сильним. Сильнішим за смерть. Незборима сила відчувалася в ньому й тут, у Трієсті; він відчував її й зараз, коли йшов назустріч Карранті. Далеко від рідної землі Мехті виконував свій обов'язок перед батьківщиною. Оцього й не міг зрозуміти Карранті.
А Мехті знав: у ворога є люди, які заради грошей готові на все. Він бачив Карранті наскрізь. Він не знав тільки одного: хто платить Карранті, хто допоміг йому пробратися в бригаду?.. Очевидно, в штабі діяла ворожа рука. І вона простягалася до їхньої бригади, щоб перешкодити їй досягти перемоги. Та не все було зрозуміло Мехті. Для нього ворогами були німецькі фашисти, що напали на його землю. Проте навряд, щоб Карранті заслали до них німці. Орудуючи з таким розмахом, вони б давно уже були викриті. Хто ж тоді стоїть на шляху Мехті і його товаришів? Ворог, що прикидається другом?.. Та не так усе просто, Мехті. Не так усе безхмарно, як на твоїй картині…
Мехті йшов назустріч Карранті, і йому коштувало великих зусиль стриматися, щоб
