Любов і піраньї - Максим Іванович Кідрук

На окремих ділянках шляху калюж ніби не було, зате на верхньому розмитому шарі глини машину водило наче на льоду. Подеколи нас заносило наче справжній ралійний автомобіль. Підозрюю, що Айлтон навмисне заносив машину, аби полоскотати біломордим пасажирам нерви. Чесно кажучи, мені це страшенно подобалось. Під час кожного нового заносу від шаленого викиду адреналіну ми з бразильцем гоготали й заливалися мов навіжені. Одначе далеко не всім із нас подобались круті віражі на бездоріжжі. На черговому повороті, коли «Volkswagen» вело мов на ковзанці, в мої вуха увірвався настраханий вереск нашого юриста:

— До-о-осить!!! Не треба більше! Не тре-е-еба!!! Мерщій припиніть!

Я крутнувся на сидінні і втупився у бліде обличчя товариша, на жаль, не встигнувши обірвати безглуздий сміх.

— Ти ненормальний, Максе! — ще більш пронизливо заволав Лаврентій, кілька разів торсонувши моє крісло. — Чого ти регочеш? Скажи йому, хай перестане! Негайно!

Вловивши роздратовані нотки у голосі мого напарника, гід пригальмував і почав кермувати обережніше. Я теж затих, хоча про себе подумав, що той, хто панічно тріпочеться за своє життя, ніколи не зможе відчувати його по-справжньому. Необґрунтований страх за власну шкуру — це наче скафандр, неначе хутряний зимовий кожух, напнутий посеред теплої літньої днини, що залишає всі найкращі відчуття за бортом.

Через кілька хвилин хащі розійшлися, поступившись місцем поодиноким, але кремезнішим деревинам, і ми виїхали на відносно суху ділянку («відносно суха» означає, що під колесами більше не хлюпало). Невдовзі поміж стовбурів проступили обриси недбалого дротяного паркану, за якими вималювалося кілька приземистих будівель.

— Приїхали, — офіційно оголосив Айлтон.

* * *

Вискочивши з «Volkswagen’а» на брудну вогку землю, я… розгубився. Переді мною лежав на боці дерев’яний барабан, на який традиційно намотують товстий кабель (схожий на котушку для ниток, тільки набагато більший), на якому, наче на круглому ресторанному столик,у валялись кілька чималеньких черепів, серед яких я розрізнив два кінські, декілька коров’ячих і… один крокодилячий. Трохи віддалік висились дві приземкуваті будівлі. Та, що стояла ліворуч, була скроєна з погано обструганих, різних за шириною дощок, і скидалася на звичайнісінький сарай. Кілька вікон зяяли моторошною чорнотою; шибок у них не було. Я припустив, що це і є фазенда, оскільки друга споруда (та, що стояла справа) взагалі нагадувала банальний навіс — якесь безпретензійне й убоге накриття над гаражем чи ангаром. По периметру цей «ангар» оточував кособокий частокіл з тих самих дощок, з яких будували головне помешкання, де-не-де укріплений пласкою цеглою, а весь інший простір аж до піддашшя з метою захисту від комарів було щільно замотано протимоскітною сіткою. Праворуч, трохи позаду за собою, я з подивом помітив світло-синій пластиковий басейн, заповнений мутнуватою водою. Акуратно вкопаний посеред спеціально розчищеної ділянки, він виглядав настільки безглуздо і недоречно, наскільки недоречним може бути абориген, витягнутий з амазонських нетрищ і посаджений за столик найдорожчого київського ресторану. Зліва за спиною бовваніли кілька крислатих дерев, створюючи подобу садка.

Одначе не басейн, не жахлива убогість жител фазенди і навіть не черепи на барабані так здивували мене. Річ у тім, що акурат посередині усієї цієї екзотичної краси лежав і критично позирав на мене дорослий крокодил…

Тим часом Айлтон зліз із водійського сидіння і попростував до фазенди. Назустріч йому викотився високий, огрядний і товстощокий фазендейро, одягнутий у замащені червоні шорти і футболку, настільки запрану, що оригінальний колір неможливо було встановити. Круглу, мов футбольний м’яч, голову аборигена покривав бежевий брезентовий капелюх, по-молодецьки зсунутий набакир. Шкіра незнайомця була ще більш тьмавою, ніж у Айлтона Лари, практично не виблискуючи на сонці. Чоловік безжурно і босоніж тюпав по багнюці.

Приязно обійнявшись, фазендейро і провідник рушили до нас, не звертаючи уваги на каймана. Вони ніби й не бачили рептилію, що нахабно розляглась посеред подвір’я.

— Це Фабіо, — представив Айлтон власника фазенди. — Шість місяців на рік він мешкає у Пантаналі, розводячи велику рогату худобу. Під час сезону дощів перебирається в Куйябу. Ми будемо у нього жити.

— А це що?… — спитав я, скосивши погляд на каймана.

— Це крокодил, — спокійно відповів Айлтон.

Так наче я, бляха, і без нього не розібрався, що це не Чебурашка.

— І що він тут робить?

Я не з полохливих, але, гадаю, ви погодитесь зі мною, шановні читачі, що дане запитання є цілком слушним та доречним, особливо враховуючи факт присутності півтораметрового каймана на віддалі кількох кроків від нічним не захищеного бунгало, в якому мені і товаришам доведеться провести кілька ночей. Одначе відповідь натураліста просто доконала мене:

— Він тут живе, — байдуже буркнув провідник.

Мій кадик скубнувся, після чого я ледь чутно пробелькотав:

— Д-де саме?

— Тут, на фазенді. Он бачиш басейн?

Через млосне заціпеніння, що скувало холодною сталлю шийні хребці, мені не вистачило сил кивнути, тому я лиш кліпнув.

— Ну то оце його, — договорив Айлтон, — крокодилячий.

Поки я і мої друзі приходили до тями, намагаючись осмислити почуте і віднайти хоч яке-небудь логічне виправдання тому факту, що товстошкурий зубастик житиме на фазенді разом із нами, Фабіо підійшов упритул і почав з натхненням тиснути нам руки.

Разом із власником фазенди, якому на вигляд можна було дати років 28-30, за стадами наглядав ще зовсім молодий хлопець років двадцяти, начебто кревний родич Фабіо. Зачувши гамір, парубок вигулькнув з темного черева сараю-фазенди і привітно помахав нам долонею. Я стримано кивнув у відповідь, краєм ока глипаючи на крокодила.

На вигляд молодик виявився повною протилежністю Фабіо — низенький, патлатий і сухий, мов обгризена кістка. Їх можна було б порівняти з відомими героями Сервантеса, однак Дон Кіхот, як ви пам’ятаєте, був худим і високим, а Санчо Панса, відповідно, низеньким і тлустим, тоді як у наших бразильців усе вийшло навпаки: Фабіо — високий і товстий, а його юний напарник — присадкуватий та щуплявий. Бразильців поєднували тільки дві речі. По-перше, обоє аборигенів були однаково замурзаними, а по-друге, обом була притаманна незбагненна здатність віднаходити кумедне в усіх речах та подіях, що відбувалися навколо. Результатом такого життєрадісного світогляду завжди виступала щира, навіть по-дитячому наївна посмішка, що не сходила з облич молодих фазендейро.

Вони не сміялись і не реготали на все горло. Просто посміхались: зате безперервно і на всі тридцять два. Дивлячись на Фабіо, можна було подумати, що він виграв мільйон гарних американських грошей в національну бразильську лотерею. Він тиснув наші руки і усміхався. Він не розумів ні англійської, ні української, але варто було комусь із нас розтулити