Тореадори з Васюківки - Всеволод Зіновійович Нестайко
Ну, ви ж розумієте, було б смішно, якби ми одразу не почали стріляти. Хто б це таке міг? Нащо тоді ті пістолети? Нащо їх взагалі дарувати?
Отже, ми одразу...
Бровкб на мушку — чвирк!
«Гав-гав-гав!» — Бровко хвоста піджав — і в будку.
Кицька руда сидить на сонці, умивається.
Чвирк!
«Няввв!» — І кицька вже на груші.
Курка гребеться.
Чвирк!
«Ко-ко-ко-ко-ко!» — І нема курки — десь аж на городі.
А тут іде дід Салимон...
Ну, випадково ж, чесне слово, випадково гачок натис-нувся.
Чвирк! — дідові Салимону прямо по лисині.
— А щоб ви луснули, шмарогузи! Я вам почвиркаю! Я вам!.. Я вам!..
За кілька хвилин ми терли свої червоні вуха уже на леваді.
Пістолети нам були залишені при одній умові — стріляти тільки по неживих цілях.
Але ж і настрілялися ми на леваді, що називається, донесхочу.
А що вже попозаздрили нам хлопці — і не говоріть!
Тільки й чулося:
— Дай подивиться!
— Дай хоч глянути!
— Дай подержати!
— Можна я стрельну?
— Можна я попробую?
— А я? А я?
— Оце так це!
— Ох ти!
— Ох же ж б'є!
— Сила!
— Краса!
— Вещ!
Скажемо одверто, ми неохоче давали не тільки стрельнути, а й подержати.
Можна віддати нові штани, черевики, сорочку зняти, все, що хочеш, але випустити з рук пістолет у перший день — не під силу. Як же його даси, коли сам ще не настрілявся!
Але попорозстрілювали ми хлопців — так попо-розстрілювали! Добряче! Вже ж і одігрався я за всі свої страждання, які мені довелося зазнати, бувши «шпигуном», «розбійником», «біляком» і взагалі «ворогом».
Ми якусь хвилю вагалися, згадавши умову стріляти «тільки по неживих цілях». Але потім вирішили, що й Стьопа Карафолька, і Антончик Мацієвський, і Гришка Сало, і навіть Вася Деркач за характерами своїми абсолютні трупи і тому цілком підпадають під рубрику «неживі цілі».
Через якусь годину всі були мокрі як хлющі.
Спершу вони до цього ставилися байдуже і навіть під’юджували:
— Ану! Ану, поціль на такій відстані! От і не поцілиш, не поцілиш! Ану!
А потім, коли ми дуже вже влучно вціляли, почали ремствувати:
— Та ну, перестаньте!
— Та годі вже.
— Досить! Ну!
А Стьопа Карафолька, коли Ява дуже ловко вцілив йому в самісіньку носяру, вирішив раптом образитися і закричав:
— Гей, ти, ^ переекзаменовщик! Щось дуже вже ти розчвиркався! Йшов би краще уроки вчити. Бо на другий рік залишишся. Ось я скажу твоїй матері!
Свиня він, Стьопа, довгоносик, нетонкий, неделікатний чоловік. Хіба можна людині нагадувати про такі речі, як переекзаменовка? Ховрашок!
Ява повернувся і пішов з левади. Я плюнув у бік Кара-фольки і пішов за ним. Ні, не дали Яві забути про пере-екзаменовку, про те, що його чекає.
Але доля вирішила все-таки відтягти трохи час розплати. На другий день рано-вранці Явині батьки поїхали на кілька днів до Києва звітувати про свою закордонну командировку на Виставці передового досвіду. І дід Варава не встиг розказати про переекзаменовку.
Та все одно настрій у Яви був кепський, пригнічений.
— Гад я, барахольщик,— картав він себе.— Мати мене цілує: «Синочку, синочку!» — подарунки мені, а я... Знала б вона, який я. Краще б одразу... Що це буде! Що це буде! Ех, якби вислідити, поки матері нема, отих шпигу-няр! Усе було б гаразд. Можна було б розказати правду. Як я затонув і взагалі... От якби вислідити.
Я невиразно мнякав:
— Мда... звичайно... але...
Я не вірив у реальність цього діла.
Але на другий день після від'їзду Явиних батьків до Києва він прибіг до мене блідий, як сметана, ледве дихаючи.
— Швидше... швидше... швидше...
Я вже думав — або пожежа, або землетрус, або футбол по телевізору передають. Я саме відро тягнув з криниці. І відро назад шубовснуло з переляку, як він прибіг.
— Тю! Що таке?
— Гайда швидше! Вони йдуть у плавні. Оце зараз. Сам чув розмову. Книш каже: «Щось довгенько нема діла. Присохло. Чепуха получається». А Бурмило: «Да-да, пора кінчать, поїдемо сьогодні, я ж не винуватии, що застудився. Захворів...» А Книш: «Так я до тебе зайду через півгодини й поїдемо...» Швидше, Павлушо! Я відчуваю, сьогодні щось буде! Гайда, ну!
Він говорив так гаряче й переконливо, що моє відро, здається, само вискочило, наполовину розхлюпане, з криниці, вмить опинилося на ґанку, а ми з Явою, наче вистрілені з рогатки, помчали вулицею.
РОЗДІЛ XI
Трл-и^іл ■% кдкдр2ц)і.
1 Х'ЛхО %І *&ІА, ^ЖААІАу ИАО
Нам не довелося довго сидіти в кущах біля Бурмилової хати. Не минуло й кількох хвилин, як з хвіртки вийшов Книш, а за ним Бурмило з мішком за плечима.
Бурмилова хата стояла за школою, край села. Одразу за нею починався величезний масив кукурудзи. Попід масивом гадючилась польова дорога.
Книш і Бурмило пішли дорогою, а ми з Явою — понад дорогою, скрадаючись у кукурудзі. Та не пройшли ми й ста метрів, як Книш раптом спинився і, чуємо, каже:
— Слухай, здається, за нами якісь пацани ув'язалися.
— Де? Хай їм всячина! — здивовано пробасив Бурмило.
— Та отам у кукурудзі.
— Ану ходімо навпрошки через масив. Заодно й перевіримо.
Ми з Явою гепнулися на землю і, мов зайці, навкарач-ках дременули в глиб кукурудзи.
Шорстке кукурудзяне листя зрадницьки шурхотіло навколо. І не збагнеш, чи то од вітру воно шурхотить, чи то хтось іде. Здавалося, Книш і Бурмило вже буквально над головою. От-от наступлять і розчавлять тебе, як жука-кузьку.
Відчуваючи в животі противне «ой-йой-ой», я біг на-вкарачках все далі й далі. І коли вже геть-чисто пообдирав коліна, спинився й припав, хекаючи, до землі. «Більше не можу! Хай наступають!»
Але ніхто на мене не наступав.
Я полежав трохи, прислухаючись.
Ш-шу-шу... шрх-хр... шшшу-у... шу...
Весь час, не перестаючи, шурхотить кукурудза.
