Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

— Що каже ця стара мавпа? — запитав мене Гуд.

— Він каже, що вони збираються нас убити, — похмуро відповів я.

— О господи! — простогнав Гуд і, як завжди, коли він був дуже схвильований, підніс руку до рота і витягнув свою штучну верхню щелепу.

Потім він швидко вставив її назад і, присмоктуючи щелепу до піднебіння, дзвінко клацнув язиком.

З боку Гуда це було незвичайно вдалим рухом, оскільки, побачивши його, горді кукуани з криком жаху відскочили на кілька ярдів назад.

— Що сталося? У чім справа? — здивовано запитав я сера Генрі.

— Це зуби Гуда змусили їх збентежитися, — схвильовано прошепотів сер Генрі. — Він їх вийняв, і вони злякалися. Вийміть їх, Гуд, вийміть їх зовсім!

Капітан зразу ж послухався і спритно вхитрився засунути обидві щелепи в рукав своєї фланелевої сорочки.

Наступної миті цікавість подолала страх, і тубільці повільно, з осторогою знову наблизилися до нас. Мабуть, вони вже забули про свій милий намір перерізати нам горлянки.

— Скажіть нам, о чужоземці! — урочисто вигукнув старий, указуючи на Гуда, який стояв у самій фланелевій сорочці, з до половини поголеним обличчям. — Як це може бути, що ця товста людина, у якої волосся росте лише на одній половині блідого обличчя і зовсім не росте на другій, у якої в одному оці є ще одне око — прозоре і блискуче, — як це може бути, що його зуби самі виходять з рота і самі повертаються на старе місце?

— Відкрийте рот! — шепнув я Гуду.

Капітан зараз же скривив рот і, дивлячись на старого джентльмена, вищирився на нього, як розлючений пес, оголивши двоє червоних ясен без найменшої ознаки зубів, як у новонародженого слоненяти.

Глядачі здивовано зітхнули.

— Де його зуби? — зі страхом закричали вони. — Ми їх щойно бачили своїми власними очима!

Відвернувшись од дикунів із виглядом невимовного презирства, Гуд провів рукою по своєму роту і, знову повернувшись, вищирився на них, і — о диво! — тубільці побачили два ряди чудових зубів.

Тоді юнак, який запустив у нього ніж, кинувся на землю і голосно, протяжно, з жахом закричав. Що стосується старого джентльмена, в нього від страху помітно затремтіли коліна.

— Я бачу, що ви духи, — пробурмотів він, затинаючись, — бо жодна людина, народжена жінкою, не має волосся на одному боці обличчя, і такого круглого, прозорого ока, і зубів, які рухаються самі! Вибачте нам, о мої повелителі!

Нічого говорити, як я зрадів, почувши ці слова, і, звичайно, тут же скористався цим несподівано щасливим поворотом справи. Поблажливо посміхнувшись, я пихато виголосив:

— Ми згодні дарувати вам прощення. Тепер ви повинні дізнатися правду: ми прибули з іншого світу, спустившись із найбільшої зірки, яка світить уночі над вашою землею, хоча ми такі ж люди, як і ви.

— О! О! — простогнав у відповідь хор зачудованих тубільців.

— Так, ми прибули із зірок, — продовжував я з милостивою посмішкою, сам дивуючись зі своєї брехні. — Ми зійшли на землю, щоб погостювати у вас і ощасливити ваш народ своїм перебуванням у вашій країні. Ви бачите, о друзі мої, що, готуючись одвідати вас, я навіть вивчив вашу мову.

— Так, це так! Це так! — відповіли хором усі тубільці

— О повелителю мій! — перебив мене старий джентльмен. — Тільки ти вивчив її дуже погано!

Я глянув на нього з таким обуренням, що він злякався і зараз же замовк.

— Тепер, друзі мої, вів далі я, — ви можете подумати, що після такої довгої мандрівки ми, зустрівши такий неприязний прийом, побажаємо відомстити вам і поразити смертю того, чия блюзнірська рука Насмілилася кинути ніж у голову людини, в якої рухаються зуби…

— Пощадіть його, мої повелителі! — благальним голосом перебив мене старий. — Він син нашого короля, а я його дядько. Якщо щось із ним станеться, кров його впаде на мою голову, бо відповідаю за нього я.

— Можеш у цьому не сумніватися, — виразно і злісно мовив юнак.

— Ви, можливо, думаєте, що ми неспроможні відомстити? — вів далі я, не звертаючи жодної уваги на його слова. — Постривайте, ви зараз переконаєтеся. Ей ти, раб і собака, — звернувся я до Амбопи найлютішим тоном, на який був здатен, — подай мені зачаровану трубку, яка вміє говорити! — І я непомітно підморгнув йому, вказуючи на свій “експрес”.

Амбопа зараз же збагнув мою думку і подав мені гвинтівку. Вперше в житті я бачив на його гордому обличчі щось схоже на посмішку.

— Ось вона, о повелителю повелителів! — сказав він із глибоким поклоном.

Перед цим я помітив маленьку антилопу, що стояла на скелі на відстані ярдів сімдесят од нас, і вирішив її застрелити.

— Ви бачите цю тварину? — звернувся я до тубільців, показуючи на антилопу. — Чи може людина, народжена жінкою, убити її одним шумом?

— Це неможливо, мій повелителю, — відповів старий.

— Проте це я зроблю, — заперечив я спокійним тоном.

Старий воїн посміхнувся.

— Навіть ти, повелителю, не зможеш цього зробити, — сказав він.

Я підняв гвинтівку і прицілився. Антилопа була дуже маленька, і промахнутися на такій відстані було легко, але я знав, що повинен у неї влучити за всяку ціну. Тварина стояла зовсім нерухомо. Глибоко зітхнувши, я спустив курок.

Бум! Бум! — пролунав голосний постріл, і антилопа, підскочивши у повітря, мертвою впала на місці. У тубільців вирвався крик жаху.

— Якщо ви хочете мати м’ясо, — сказав я байдуже, — сходіть і принесіть її сюди.

За знаком старого один із тубільців побіг до скелі і невдовзі повернувся, несучи вбиту тварину. З великим задоволенням я побачив, що куля влучила якраз у те місце, куди я