Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард
Неможливо передати ту радість, яка охопила нас, коли ми побачили цих тварин. Адже це була їжа, причім їжа у великій кількості, яку, щоправда, потрібно було ще здобути. Зразу ж виникло питання, як це зробити. Антилопи перебували на відстані не менше ніж шістсот ярдів од нас, тобто надто далеко навіть для гарного стрільця, а від цього пострілу залежало наше життя.
Ми квапливо стали радитися, як нам учинити. Думку про те, щоб нечутно підкрастися до тварин, довелося облишити, оскільки нам не сприяв вітер. Він дув у їх бік, і вони могли нас почути; крім того, якими б обережними ми не були, нас не можна було не помітити на сліпучо білому снігові.
— Ну що ж, доведеться стріляти звідси, — сказав сер Генрі. — Треба тільки вирішити, з якої гвинтівки: взяти “вінчестер” чи “експрес”? Як ви гадаєте, Квотермейн?
Питання було серйозне. Магазинна гвинтівка “вінчестер” (у нас їх було дві; Амбопа ніс свою і бідолахи Вентфогеля) била на тисячу ярдів, двостволка ж “експрес” — всього на триста п’ятдесят. Далі за цю відстань Із неї стріляти було ризиковано, оскільки була загроза не влучити в ціль. З другого боку, якби влучили вдало, у нас було б більше шансів убити тварину, оскільки “експрес” стріляв розривними кулями. Питання було важке, але все ж я вирішив, що ми повинні піти на ризик і стріляти з “експреса”.
— Кожен цілитиметься в ту антилопу, яка перебуває навпроти нього, — наказав я. — Цільтеся просто в лопатку або трішки вище. А ти, Амбопа, дай сигнал, щоб усі стріляли одночасно.
Запанувала мовчанка. Ми всі троє старанно прицілилися, як повинна цілитися людина, котра знає, що від цього пострілу залежить її життя.
— Стріляй! — скомандував Амбопа по-зулуськи, і майже тієї ж миті пролунало три оглушливі постріли.
На мить перед нашими очима повисли у повітрі три хмарки диму, і голосна луна довго не змовкала, порушуючи безмовність снігових просторів. Але незабаром дим розсіявся, і — о радість! — ми побачили, що великий самець лежить на спині й судорожно б’ється в передсмертних конвульсіях. Нам більше не загрожувала смерть від голоду, ми були врятовані! Незважаючи на слабкість і повне виснаження, з гучним криком торжества і захоплення ми кинулися униз сніговим схилом, і через десять хвилин перед нами лежали серце і печінка вбитої тварини. Але тут виникло нове утруднення: не було палива, щоб розвести вогнище і підсмажити нашу здобич. З гіркотою і сумом ми дивилися один на одного.
— Коли людина помирає од голоду, вона не може бути перебірливою, — сказав Гуд. — Їстимемо м’ясо сирим.
Справді, в нашому становищі іншого виходу не було. Голод терзав нас до такої міри, що ця пропозиція не викликала в нас почуття огиди, неминучого за інших обставин.
Щоб охолодити серце і печінку антилопи, ми закопали їх на кілька хвилин у сніг, потім промили у крижаній воді струмка і жадібно з’їли.
Зараз, коли я пишу ці рядки, все це здається жахливим, але я повинен чесно признатися, що в житті мені не доводилося їсти щось смачніше. Через якихось п’ятнадцять хвилин нас не можна було впізнати — ми буквально ожили, сили наші відновилися, слабкий пульс знову забився, і кров заграла в жилах. Однак, пам’ятаючи, які згубні наслідки може викликати переїдання на голодний шлунок, ми були дуже обережні і з’їли порівняно небагато, зупинившись вчасно, поки були ще голодні.
— Слава богу! — вигукнув сер Генрі. — Ця тварина врятувала нас од смерті. Між іншим, Квотермейн, що це за звірина?
Я підвівся і підійшов до вбитої тварини, щоб як належить обдивитися, оскільки не був упевнений, що це була антилопа.
За величиною вона не поступалася перед ослом, вовна її була густа, коричневого кольору, з червонуватими, ледве помітними смугами, роги великі й загнуті назад. Я ніколи не бачив таких тварин — ця порода була мені зовсім незнайома, але потім дізнався, що жителі цієї дивовижної країни називають їх “інко”. Це рідкісний різновид антилопи, яка зустрічається на дуже великих висотах, де не живуть ніякі інші звірі. Наша тварина була вбита наповал просто в лопатку. Важко було сказати, чия куля її вбила, але я думаю, що Гуд, пам’ятаючи свій чудовий постріл, який убив жирафу, в глибині душі приписав це своїй доблесті; звичайно, ми з ним з цього приводу не сперечалися.
Захопившись їжею, ми не звернули уваги на те, де перебуваємо. Але, вгамувавши свій звірячий голод, ми стали оглядати навколишню місцевість, попередньо наказавши Амбопі вирізати найліпші частини інко, щоби забезпечити себе на дорогу достатньою кількістю м’яса. Була вже восьма година; повітря було чисте й прозоре — здавалося, що сонце всотало в себе густий ранковий туман. Не знаю, як описати ту величну панораму, яка розкинулася перед нашими очима. За нами й над нами височіли гори, білосніжні вершини гір Цариці Савської, а внизу, приблизно за п’ять тисяч футів нижче того місця, де ми стояли, на багато миль розкинувся надзвичайно чарівний сільський пейзаж. Просто перед нами, поміж пагорбами, рівнинами і темними величавими лісами, текла широка ріка; ліворуч її простягалися неозорі обшири пасовиськ. У їх хвилястій траві ми здалеку бачили численні стада тварин, диких чи свійських — на такій відстані ми роздивитися не могли. Вдалині, на обрії, вимальовувалися гори. Праворуч країна була менш гориста. Самотні пагорби перемежовувалися зі смугами оброблених полів, і серед них виднілися групи куполоподібних хатин. Уся панорама лежала перед нами, як карта, на якій виблискували ріки, подібні до срібних змій. Вершини гір, схожі на вершини Альп, застигли в урочистій величі, химерно прикрашені сніговими вінцями, а над усім цим сяяло радісне сонце і відчувалося щасливе дихання життя.
