Томек у країні кенгуру - Альфред Шклярський

— Післязавтра вранці, якщо пан Бентлі на це згоден, — вирішив Вільмовський.

— Гаразд, я вже казав, що чим раніше, тим для нас краще, — підтвердив Бентлі.

Томек ніяк не міг довго всидіти на місці й з нетерпінням чекав призначеного терміну сходження на берег. Його щохвилини можна було бачити в різних кінцях корабля, по якому він бігав, як очманілий. То він перехилявся за борт «Алігатора», намагаючись розгледіти, що відбувається на березі; то біг подивитися на слона, якому урочисто обіцяв провідати його в зоологічному парку в Мельбурні; то, нарешті, мчав у камбуз до кухаря, де з апетитом уминав пропоновані йому ласощі, і знову вертався на палубу подивитися, як вивантажують верблюдів. При цьому він раз по раз звертався до Бентлі з різними запитаннями, а також допитувався в капітана Мак-Дугала, чи не нудьгуватиме той на кораблі, коли інші члени експедиції поїдуть на захопливе полювання. Заспокоївся трохи тільки тоді, коли настала пора залишити корабель. Нарешті, останній багаж експедиції — великі тюки зі спорядженням, харчами та іншими предметами, які можуть знадобитися під час мандрівки, — було вивантажено й відправлено на вокзал.

Ідучи поруч із батьком через місто, Томек прибрав поважного вигляду. Йому здавалося, що веселий настрій недоречний у такий урочистий момент; адже він, як і його дорослі супутники, йшов зі штуцером на плечі, а на правому боці відчував приємний тягар кобури з револьвером. Томек задоволено дивився на перехожих, які, здавалося, звертали увагу в першу чергу на нього. Тому він напускав на себе якомога байдужіший вигляд і думав:

«Дуже жаль, що тітка Яніна та дядько Антоній з дітьми в цю хвилину не бачать мене. А цікаво, що сказав би Юрек Тимовський, якби побачив мене зараз?!»

На подив Томека, Порт-Огаста, хоч і знаходився в цій дивній країні, майже нічим не відрізнявся від уже побачених багатьох портових міст. Навіть залізничний вокзал своїм виглядом дуже нагадував європейські вокзали. Проте звичаї тут були дещо інші. При вході на перон ніхто не питав про квитки. Без будь-якого контролю можна було займати місця у вагоні першого чи другого класу, а весь багаж, у тому числі й ручний, пасажири здавали кондукторові. У Варшаві ж кожен пасажир сам піклувався про свої речі. Неуважність у цій справі загрожувала втратою багажу. Як же в такій «дикій» країні можна забувати про елементарну обережність? Побоювання Томека розвіяв Бентлі, який сказав, що в Австралії не возять ручного багажу в пасажирських вагонах. За встановленим звичаєм, кондуктор відносив валізи й сумки до товарного вагона, а потім, після прибуття потяга на станцію призначення, повертав кожному пасажирові його власність.

«Що край, то свій звичай», — згадав Томек просту істину, яку неодноразово повторювала тітка, і зручно всівся в купе навпроти Бентлі.

Томек із нетерпінням чекав, коли жінка — начальник станції подасть сигнал до від’їзду. І ось нарешті довгоочікуваний момент настав. Ритмічний стукіт коліс потяш, який повільно рушив, змусив його серце битися пришвидшено. Нарешті почалась експедиція в глибину таємничого континенту. Томек спочатку з цікавістю спостерігав пейзажі Австралії, що пропливали за вікном, але незабаром, розчарований «цивілізованим» виглядом місцевості, звернув увагу на своїх супутників. Роздивився в купе. Смуга спав як убитий. Він заснув відразу після того, як потяг відійшов від станції Порт-Огаста. Голова велетня-боцмана Новицького також хиталася з боку на бік. Батько та інші члени експедиції з успіхом готувалися наслідувати їх приклад. Томек занепокоєно почав думати про полювання в товаристві таких сплюхів і, тільки глянувши на Бентлі, з полегкістю зітхнув.

Той ще не спав, хоч видно було, що загальна сонливість починає діяти й на нього.

«Якщо й пан Бентлі засне, то я помру з нудьги», — подумав Томек. Щоб не допустити до такого сумного кінця, він почав крутитися й кашляти і, як тільки Бентлі звернув на нього увагу, сказав:

— Можливо, це вам видасться дурницею, але я зовсім інакше уявляв собі Австралію.

— І ти що, розчарований? — з цікавістю запитав Бентлі.

— Повинен признатися, що Австралія поки що дуже нагадує мені рідні місця. Скрізь видно оброблені поля, сади чи пасовища. Хіба що овець тут більше, ніж у нас, та пастухи їздять верхи.

Бентлі посміхнувся, а потім відповів:

— Ти кажеш, друже, що Австралія дуже нагадує тобі Європу? Якщо ти надіявся, що зустрінеш тут більше екзотики, то можу тебе заспокоїти. Поки що ми перебуваємо в добре освоєній прибережній смузі, але незабаром пейзаж зміниться. Мені цікаво, як ти уявляв собі Австралію?

— Я був переконаний, що майже вся поверхня Австралії вкрита безкраїми степами та пустелями, в яких на людину чатують найнесподіваніші небезпеки. Я навіть чув, що тут легко зустріти розбійників!

— Ну, щодо розбійників, то тепер нам з їхнього боку ніщо не загрожує. Кільканадцять років тому дійсно були сміливці, які забавлялися тут розбоєм. Це було під час золотої лихоманки. Але ти не помиляєшся щодо того, який вигляд має пейзаж більшої частини континенту. Ось зачекай, нехай лишень ми просунемося трохи на північ. На величезних просторах Австралії є ще немало місць, куди не ступала нога білої людини. Скажи мені, будь ласка, хто налякав тебе баєчками про австралійських розбійників?

— Я прочитав про них у книжках польських мандрівників, які провели в Австралії добрих кілька років!

— Дуже цікаво! Про яких саме мандрівників ти говориш?

— Про Сигурда Висьневського та Северина Кожелинського