Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський

Комісар федеральної поліції, набичившись, сидів за столом, пропікаючи Федора сірими, пронизливими очима. Поруч нього стояв ще один чоловік у цивільному, який силкувався прибрати байдужого вигляду, однак запитання Крайніченкові ставив саме він.

— Так, та-ак… То ви не можете сказати, хто вчинив цей розбій?

— Не можу, бо не знаю, — відповідав Федір, дивлячись крізь вибиту шибку на згарище, над яким ще піднімався змішаний з парою дим.

— Але ж ви бачили цих людей?

— Бачив… Як от зараз бачу пожежників, що виїздять з двору.

— І нікого не запам'ятали?

— Чому ж, запам'ятав… Перед тим як мали з'явитися ви, заскочив сюди один похмурий чолов'яга з автоматом.

— Ну й що? — це вже поцікавився комісар.

— Автомат он лежить.

— А він?

— Випав у вікно…

Представники федеральної поліції перезирнулися.

— Треба розуміти: ви обеззброїли його? — знову запитав комісар. Він усе поривався перебрати на себе ініціативу дізнання, але не наважувався. Федір розумів, що молодший за віком був старший чином.

— Я не обеззброював його, я просто дав йому по пиці… І він випав. Хотів було знову повернутися сюди, але почув вашу сирену й накивав п'ятами.

— Так, та-ак… Отже, пана Кислицького вбили не ви?

— Як я міг його вбити, коли не тримав у руках зброї? Гадаю, ви досить досвідчені криміналісти і знаєте, що таке балістика, траєкторія польоту кулі.

— А ви звідки про таке знаєте? — примружив око пан у цивільному.

— Я служив у армії, був на фронті… Думаю, гер Лютценберг, ви теж воювали…

— А звідки вам відоме моє прізвище?

— Пан комісар, коли ви заходили, чемно пропустив вас уперед, сказавши: «Проходьте, гер Лютценберг».

— У вас добра пам'ять. Ще кілька запитань, пане Крайніченку. Ви сказали, що друкарня належить видавництву «Смолоскип», але я щось не пригадую такого в Мюнхені. Знаю «Логос» на Розенгеймерштрасе, «Дніпрова хвиля» — Дахауерштрасе, 9, власник пан Вінтоняк, а «Смолоскип»…

— Серед тих, що володіють патентом, такого видавництва нема, — категорично заявив комісар.

— Чому? — спитав, звертаючись до Крайніченка, Лютценберг. — Чому ваше видавництво і друкарня працюють без дозволу федеральних властей?

— Тим опікується провід бандерівців. Пан Стецько ще вчора обіцяв поїхати по дозвіл до міністра Оберлендера.

— Ви так упевпено говорите, ніби отримати патент на видавничу справу в нас легко.

— Думаю, професор Оберлендер не відмовить своїм давнім знайомим, — ніби між іншим кинув Крайніченко.

— Мусимо зафіксувати факт: дозволу нема, — мовив комісар.

— Порушено закон, і за це доведеться відповідати, — вів далі Лютценберг. — А що ви взагалі можете сказати про Стецька, Бандеру… Ну, й інших з верхівки проводу?

— Нічого. Я мало знаю цих людей. До того ж, здається, це не стосується того, що тут сталося. Про керівництво проводу вам дадуть вичерпну довідку на Цеппелінштрасе.

— У мене питань нема. Починайте, комісаре. — Лютценберг сів у крісло й дістав сигарети.

— Чи можу я з вашого дозволу подзвонити дружині?

— Гадаю, можете, — сказав комісар, дістаючи з новенького кейса папір і ручку. — Нам залишились формальності.

Федір підійшов до телефону, набрав номер «Сен-Готарду». Трубку зняла Патриція.

— Люба моя… Вечеряй сама. Мені доведеться затриматись. — Федір говорив ніби спокійно, але Патриція зразу відчула: сталася біда, і з тривогою перепитала: «Що там у тебе?»

— У мене поліція. Проте не хвилюйся, як каже пан комісар, лишилися формальності. Перепрошую, панове, чи можу я сказати дружині, що тут сталося?

— Кажіть. Це не таємниця. Вранці про цей наліт знатимуть не тільки у Мюнхені… — комісар промовив це так, ніби ще мав переконати в тому Лютценберга, який кинув на нього несхвальний погляд.

— Якісь озброєні люди, — тим часом говорив у трубку Федір, — вдерлися на подвір'я, спалили цех і склад готової продукції. Обстріляли… Жертвою цього розбою став пан Кислицький… Так, на смерть. Тіло вже повезли до моргу. Повідом, будь ласка, пана Дайна. Як власник друкарні він має знати, що тут скоїлось…

У відповідь Федір почув: «Негайно дзвоню Керку. Тримайся!»

— Що ж, панове, я весь до ваших послуг…

Комісар готувався писати протокол. Робив це неквапом, певне, обмірковуючи, як загнати у кут цього, як йому здавалося, занадто спокійного погорільця. Але Лютценберг раптом звернувся до Федора:

— Ви сказали: власником друкарні є містер Дайн?

— Саме так… Містер Дайн — Рябчук. Він тримає тут, на Ляймі, готель.

Гер Лютценберг рвучко підвівся.

— Комісаре, нам нема що тут робити. Цю справу розслідуватиме американська військова поліція.

— Але тут убивство, — спробував заперечити комісар. — Убито цивільну особу.

— Ця особа не була громадянином Федеральної Республіки, — з притиском мовив Лютценберг і почав застібатися на всі гудзики. — Ці пани гризуться, як голодні вовки. У нас вистачає свого клопоту. Поїхали, комісаре!

Комісар більше не заперечував. Склав до кейса папери й підвівся. Вже на порозі розвів руками:

— Перепрошую, але ця справа не нашої компетенції…

Крізь розбиту шибку Федір бачив, як представники федеральної поліції сіли, в старенький «опель-капітан» і подалися геть із двору. Тільки тепер, коли можна було вже розслабитись, трохи попустити нерви, відчув утому. Запекло в грудях. Сів у своє крісло біля столу, сперся потилицею об стіну. І тут помітив, що слід од куль був лише