Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський

— Вони йдуть… — брудна лайка вирвалася крізь його посинілі губи. — Ти чуєш, Славку, вони йдуть сюди! По мою душу йдуть!!!

Він повалився на стіл, уп'явся розчепірепими пальцями в сукно, потяг його на себе й роздер. Стецько замахав руками на Федора.

— Ідіть, пане Крайніченку, йдіть… Бачите, людині зле… Пан прем'єр випхав Федора за двері й, побачивши, що коридором наближаються Матла, Ребет і Кислицький, замкнувся зсередини.

— О, Федоре… Радий вас бачити, — мовив Кислицький, звертаючись до Крайніченка. — Що це вони там, га?

— Не знаю, мабуть, радяться…

— А ви ж як?

Матла і Ребет подалися до телефону.

— Та нічого… Потроху…

— Чув, чув… Директор видавництва! Це, я вам скажу, висока честь… Читав і вашу першу працю… Грунтовно й пристрасно. Я теж, знаєте, дещо… Для історії…

— Мемуари, чи що? — байдуже запитав Федір.

— І те правда… Проте більше теоретичні міркування. Хотів би вам показати. Коли до вас можна зайти?

— Коли вам зручно. Я завжди в другій половині дня у видавництві. Але не відкладайте, бо…

— Бо що? — насторожився Кислицький.

— Даруйте, але це таємниця.

— У вас від мене таємниці?! Федю, я ж вас на руках носив…

Федір нахилився до вуха Кислицького:

— Намічається великий зліт проводу Бандери. На світові політичні обрії виходять, і все завдяки видавництву…

— На світові політичні?! Та невже? О господи, кличуть… Я забіжу, Федю, десь по обіді. Сьогодні ж і забіжу…

Од штаб-квартири Федір рушив по Цеппелінштрасе в бік набережної. Вже за кілька кварталів, на розі Крюцплацу і Шмідштрасе, помітив за собою «хвоста». Це не здивувало. З того дня, як його повернули до Мюнхена, за ним втежать і вдень, і вночі. Справно проводжають з готелю до друкарні та штаб-квартири, ходять назирці по місту. Він уже знає своїх наглядачів в обличчя. Але цього, що йшов за ним від Крюцплацу, бачив уперше. То були все молодші, а цей мав років за сорок; похмурий, у темному завулку з таким краще не зустрічатися. За Плаунерплацом наддав ходи, вийшов на міст і раптом зупинився, дивлячись на канал, однак не випускаючи з поля зору Похмурого. Той теж вискочив на міст. Не переймаючись тим, що його помітять, зупинився неподалік і нахабпо почав роздивлятися Федора. «Цього ще бракувало. Може статися, поплентається за мною і до Тегарга? Ні, якось треба відірватись…» Крайніченко зійшов з мосту і попрямував до автобусної зупинки на Розенгеймерштрасе. Похмурий не відпускав його ні на крок. Довелося пропустити кілька машин. Стояв, поки не згадав, як повівся зі своїми філерами Віктор Гайсвінклер. Тоді несподівано скочив на приступку зовсім не того автобуса, на який мав сідати. Похмурий стрибнув за ним і, помітивши, що Федір сів і розмовляє з кондуктором, усівся й собі. Крайніченко дочекався, поки з-за рогу виїхало вільне таксі, вискочив з автобуса й зупинив машину. Коли таксист, на його прохання, обганяв автобус, Федір бачив: Похмурий прилип до вікна і з таким гнівом дивився на нього, ніби він не виправдав його кращих сподівань.

За кільча кварталів, коли автобус з Похмурим застряв на зупинці, таксі завернуло ліворуч, до Остбангофа. На Орлеансплаці Крайніченко розрахувався з таксистом і підземним переходом, попід залізничним полотном, попрямував на Фріденштрасе. Невдовзі вже стояв перед хвірткою будиночка Тегартів, але тут його спіткала невдача: двері були замкнені, на дзвоник ніхто не озивався. Чекати біля будинку не було сенсу. До вечора, коли вони повернуться з роботи, ще далеко. Крім того, ще має з'явитись у друкарні й перечитати цілий стос, з дозволу сказати, наукових рукописів, які для нього, певне, вже приготував пан Заграва.

Повертаючись назад, вирішив присісти на лаву в невеличкому сквері й спокійно обміркувати, як бути далі. «Шість, три двійки, п'ять… Власне, лишилась одна ніч. Завтра вранці бокс відчинять служителі багажного відділення… А може, забрати планшет з собою в друкарню і там… Але де там що можна сховати?» Раптом він помітив, що осінь уже торкнулася дерев. Тремтливі берізки шелестіли над головою вже призолоченим листям. У кущах про щось сперечалися всюдисущі горобці. Від залізниці, де шипіли маневрові паровози, долітали пахощі перепаленого курняка. Вони викликали неясні згадки про щось рідне, з дитинства знайоме. Він не дався на спокусу помріяти. На це не було часу. Ще якихось п'ятнадцять-двадцять хвилин він може втішатися самотністю й примарною волею, а там за ним кинуться по всіх усюдах. І першою сполошиться Патриція. Треба думати, поки ще є час.

При виході з скверу стояв сліпий солдат. Потертий мундир, чорні окуляри, лице в рубцях. Перед ним на розкладному столику лежали вирізані з дерева фігурки: коники, собаки, птахи. Біля нього сидів пес, старий і мудрий. На ньому був нашийник і помочі — на грудях і спині. До помочей прикріпили велику петлю з цупкого дроту, за яку при потребі тримався сліпий. Гордий своєю місією охоронця і поводиря, пес байдуже поглядав на перехожих.

«Здається, я вже десь бачив цього пса, — майнула думка. — А чи не той це пес, що?.. Треба довідатись…»

Федір підвівся й підійшов до сліпого. Взяв до рук кумедного дерев'яного півника, спитав, скільки коштує.

— Скільки вам не жаль, пане…

Федір дістав три марки і поклав на долоню сліпому.

— Це багато. Ви дуже щедрі…

— Беріть, я плачу за майстерність.

— Дякую… То, може, візьмете ще щось. Ось хоча б ще дього Рекса.

Пес, почувши своє ім'я, подав голос.

— Не хвилюйся, я тебе не продам… Це тільки твоє зображення. Нехай буде панові на пам'ять. Ти згоден?