Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський

схопив, читає, а руки тремтять, як у паралітика. Дивиться в ті папери, довго так дивиться, а потім і каже: «Це ви принесли смертний вирок усій ОУН». Так і сказав. А далі: «Триумвірат — каїнова вигадка Лебедя. Він хоче перетворити нас на маріонеток. Сидітиме за океаном і смикатиме звідти за ниточки! Ваш мандат я не прийму доти, доки не побачу, що він справжній, а не сфальшований. Документ з правдивими підписами і печатками, а не якась там радіограма, невідомо від кого». Матла і Ребет почали доводити, що це, мовляв, не так, а Степан їм: «Хто підписав?! Лісовий? Вам би слід було знати, що Лісовий уже другий рік, як на небі. У вас немає зв'язку з краєм… Може, там і до Кука давно підшились більшовики, а ви скоріш за сокири і давай колоти те, що давно розколото! А Лебедю тільки того й треба! Хоч до ноги розтрощити організацію, аби лише самому сісти в крісло чолового провідника! Так що забирайте свої мандати і йдіть звідси геть!» Кричить, піною бризкає, ногами на нас тупа… Господи, святий боже, я так настрахався, що й зараз тремчу…

— То що, так і пішли?

— Е ні, тут виступив наперед Ребет, а той вміє лишатись спокійним, що б там не було. Каже, мандат справжній, воююча Україна не бажає мати за вождя людину, яка себе скомпрометувала… А коли, мовляв, Бандера не вірить у правдивість рішення, то нехай провід оголошує великий збір організації. Там, на зборі, УГВР висуне свої аргументи проти Бандери і його поплічників… І тут Степан скис, відкритого бою йому вже прийняти несила. Ще смикався, кричав, погрожував пустити проти Лебедя боївки і перебити всіх опозиціонерів, як курчат, але врешті-решт погодився на триумвірат. Щоправда, попередив — мовляв, докладе зусиль і таки доведе, що мандат сфальшований.

— А ви як думаєте? — раптом спитав Федір.

— Що я думаю?

— Ну, сфальшований чи справжній той мандат?

— Та звідки я можу знати, — відчувши, що бовкнув зайвого, замахав руками старий. — Я людина маленька й у такі речі не втаємничена.

— Але ж не комусь, а вам довірили піти до Бандери у складі посольства від Лебедя.

— А таки «посольства»… Як добре ти сказав. Я старий член УГВР, мене шанують, от і довірили… бути присутнім… — старому ніяк не вдавалося точно визначити свою роль у тому «посольстві», а тому поквапився перейти до питань, заради яких він, власне, завітав до директора «Смолоскипа».

— Я, Федю, оце хочу просити, аби ти допоміг мені в одній справі… Сподіваюсь, як давньому знайомому і вірному другові родини Крайніченків ти не відмовиш мені…

— Кажіть конкретніше, в чому потребуєте моєї допомоги?

— Тут у мене рукопис… Я давно з ним морочусь. А оце довідавшись, що тепер ти очолив… То вирішив просити тебе — переглянь. Коли сподобається, виправ там, що вважатимеш за потрібне, та під двома прізвищами… Знаєш, воно непогано буде — старий і молодий, минуле й сучасне, спадковість поколінь…

Федір узяв до рук цупкий зшиток, а їх на столі ще лежало чотири, розгорнув, почав читати: «Василь Степанович Кук, відомий в організації як Леміш, полковник Коваль, Юрко, Медвідь, — колишній крайовий провідник, генеральний секретар УГВР і головнокомандуючий УПА, народився 1913 року в селі Красне на Львівщині…»

— Там я про всіх вгадую. Це, Федю, не що-небудь, це історія, і колись вдячні нащадки… — Старий відчув, що його рукопис зацікавив Крайніченка. Цього було досить, аби він уже не затуляв рота. Схопився з крісла, навис над головою і, тицяючи пальцями у зшитки, натхненно розгортав перед Федором картини творення історії, в якій, власне, йому відводилася скромна роль літописця.

Крайніченка справді зацікавив рукопис, але зовсім з іншого боку. Слухаючи Кислицького, гортаючи сторінки зшитків, він усе більше переконувався в тому, що «багаторічна праця» швидше годилася не для друку (науковий і літературний рівень її був нижче елементарного), а як довідник для оперативного вжитку радянської контррозвідки. «Зрештою, розвідник, — думав Федір, — це передусім своєрідне мислення. Треба привчати себе в усьому, що оточує, бачити корисне для справи, якій ти служиш. Якщо ти так мислиш, значить, твоя робота розвідника у ворожому стані почалася…»

— У мене прохання, Федю, до часу не розказуй нікому про нашу домовленість стосовно видання. Справа в тому, що про цю історичну працю, про те, що я писав її, ніхто, навіть Лебедь, не знає…

— Гаразд. А про видання поговоримо після того, як прочитаю… — Федір сховав зшитки у шухляду письмового столу. Його увагу привернула крита вантажна машина, що хвилин п'ять тому заїхала на подвір'я. З неї вийшов якийсь кремезний чолов'яга і неквапом подався до друкарні. Зараз він вертався звідти і щось голосно наказував водієві. З машини повискакували озброєні люди. Одні кинулись до охоронця, який стояв при брамі, інші — до друкарського цеху, ще інші витягли з кузова каністри й заходились обливати приміщення складу готової продукції «Смолоскипа». Вигнали з цеху друкарів, вдарила автоматна черга, що змусила людей лягти на брук. З вікон складу повалив дим.

Перше, що спало Федорові на думку: акція «Смолоскипа» вступає в другу фазу. Проте чим пильніше вдивлявся в людей з автоматами, тим більше пересвідчувався, що до американської військової поліції вони не мають жодного стосунку. До того ж про підпал не йшлося, навпаки, продукцію мали зберегти, бо що ж тоді буде фігурувати на процесі, про який із таким захопленням говорив пан Стецько. А тим часом склад уже палав по-справжньому, з його розчинених дверей, наче з пащі дракона, виривались язики полумя.

— Тікаймо, Федю! — заволав Кислицький.

— Та треба ж подзвонити…

— Тікай! Це боївка Лебедя! Вони переб'ють тут усіх! — Старий кинувся до дверей, але раптом упав, ніби об щось спіткнувся. Розлетілися на друзки шибки у вікні. Поруч з головою Крайніченка в стіну вп'ялися кулі. Федір підбіг до Кислицького. Той був мертвий. Нараз до кабінету ввірвався Похмурий. Бризкаючи слиною, люто загарчав:

— А, ти тут?! Тепер не втечеш, падло смердюче!