Закон Хроноса - Томас Тімайєр

— Необхідне нове калібрування за масою,— заявив Герон.

— Так я й думав. Я щойно зважив. Разом із продовольством наша вага становить двісті п’ятдесят кілограмів. Використай це у своїх розрахунках, будь ласка.

— Розрахунок готовий,— відзвітувався робот.— Виправлення на масу зроблені. Машина готова до старту.

— Чудово. Ніщо не заважає нам вирушити в дорогу. Оскаре, Шарлотто, пристебніться. І не забудьте Вілму. Можливо, труситиме.

Погляд Елізи затуманився.

— Карле Фрідріху?..

— Гм?

— Ця машина…

— Що з нею?

— Не треба було її будувати. Щось тут не так. Я відчуваю.

Гумбольдт насупився:

— Це просто машина. Усе під контролем.

— Але мої почуття підказують…

Дослідник узяв Елізу за руку й поцілував у чоло.

— Не хвилюйся. Я вибрав такий час, у якому точно нічого не трапиться. До чаю ми повернемося. Усе готове?

Він піднявся на борт.

— Усе готове!

Гумбольдт сів попереду, поряд із Героном, і перевірив усе востаннє. Потім кивнув.

— Усе в нормі. Гаразд, можемо вирушати в нашу маленьку подорож. Героне, запускай двигуни!

Шарлотта схопила Оскара за руку. Пальці в нього були вологими. Здається, юнак злегка тремтів. Від холоду чи від хвилювання, сказати вона не могла.

— Усе в порядку? — пошепки запитала дівчина.

— У порядку. Тільки… а, однаково.

Їй здалося, що він щось приховує, але що саме, сказати було складно.

— Ти хочеш зі мною чимсь поділитися?

Він похитав головою:

— Ні, все чудово.

Обманювати в Оскара завжди виходило погано.

Шарлотта відразу здогадувалася, що він щось приховує. Але зараз їй не хотілося ставити запитань.

Із-під підлоги почулося низьке дзижчання. Почали обертатися металеві кільця.

— Ти так і не сказав нам, куди ми вирушаємо,— крикнув Оскар батькові.— У який час ми здійснюємо подорож?

— Хіба я не казав? — Гумбольдт обернувся до них, і на обличчі в нього з’явилася хитра посмішка.— Тоді нехай це буде для вас несподіванкою. Упевнений, вам сподобається.

Кільця оберталися усе швидше й швидше. Підлога під ногами здригнулася й завібрувала.

Війнуло жаром, і в повітрі запахло електрикою. Шум зростав. Одночасно ставало спекотніше. Шарлотті здалося, що її помістили під скляний ковпак. Гаряче повітря піднімалося від підлоги й від сидінь, воно огортало пасажирів і проникало під одяг. Спочатку відчуття було приємним, але зовсім скоро піт покотився градом.

— Це тимчасово,— крикнув Гумбольдт.— Коли ми віддаляємося від власного часу, стає жарко, коли повертаємося — холодно. Краще не звертати на це уваги.

Легше сказати, ніж зробити. Від спеки неможливо було дихати. Все тіло стало гарячим.

Потім почалися зміни. Все навколо немов відгородили шматком тьмяного скла. Шарлотта бачила сарайчик, Лєну, Берта, Віллі, Мицика й Елізу, але всі вони виглядали нечіткими. Потім раптом із нізвідки з’явилося ще троє. Дівчина затамувала подих. Це був Гумбольдт. За ним Оскар… і вона сама. Шарлотта з дивним відчуттям дивилася, як вона позадкувала й вийшла з хатини. Потім усі вийшли з хатини. Дивною качиною ходою компанія пройшла до дверей і зачинила їх. Почало сутеніти. Світло, що проникало крізь слухове віконце, стало зовсім тьмяним. Ранок скінчився, настала ніч. Електричні розряди на кільцях давали трохи світла. Шум зростав, кільця оберталися швидше. Шарлотта розстебнула куртку. Але не встигла вона дістатися до нижнього ґудзика, як знову посвітлішало. Чудовий теплий вечір. У слухове віконце упав промінець світла й побіг по підлозі. Потім він згас. Не минуло й десяти секунд. Невже пройшов цілий день? Ледь у голові промайнула ця думка, знову розвиднилося. І знову стемніло.

Три секунди.

Світло й темно.

Одна секунда.

Світло й темно.

Світло й темно.

Кільця оберталися усе швидше, і усе швидше чергувалися день і ніч. Холодне електричне сяйво кілець ставало дедалі яскравішим. Зрештою, воно стало таким яскравим, що довелося замружити очі. У повітрі утворювалися вихрі. Неначе вони перебували посередині електричної бурі.

День, ніч, день, ніч, день, ніч.

Усе швидше й швидше повз них пролітав час.

Раптом, зовсім несподівано, зникла хатина. Їх оточував густий зелений ліс. Дні й ночі так швидко змінювали одне одного, що світ поринув у м’які сутінки. Потім зникло листя. Ліс потонув у густому білому кольорі. Зима. Потім настали осінь, літо й весна. П’янив аромат квітів. Увесь рік умістився в одну хвилину.

Гумбольдт повернувся до них і крикнув:

— Подобається?

— Неймовірно! — відповіла Шарлотта.— Ніколи б не подумала, що машина працює так здорово.

— Це ще не все! Що скажете, якщо побачите щось по-справжньому цікаве? Ну що, Героне, покажемо, як машина стрибає?

— Команду прийнято. Максимальна сила поштовху.

Шарлотта від подиву роззявила рота. Адже їй здавалося, що дивовижніше й бути не може. Як же вона помилялася! Поки вона розмірковувала, якою може бути максимальна сила поштовху, світ навколо них вибухнув феєрверком іскор, барв і шуму. Дівчина відчула, що пливе в потоці часу, і хвилі несуть її в невідоме минуле.

Четвер, 17 червня 1895 року до нашої ери…

Оскар шкереберть полетів у замет. Гарячково схопившись на ноги, він струсив із одягу білі сніжинки й оглянувся. Де, чорт візьми, він перебуває? Із рота виривалися маленькі хмаринки пари.

Тут холодно. Нереально холодно.

Із темно-синього неба на нього світило безжалісне сонце. Сніг так сяяв, що довелося заплющити очі. Виставивши перед обличчям руки, Оскар подивився крізь пальці.