Закон Хроноса - Томас Тімайєр

Середа, 16 червня 1895…

Гумбольдт не вийшов ні до сніданку, ні до обіду. Знову. Приходив і йшов, коли заманеться, і навіть не ставив їх у відомість. Кімната виглядала так само, як і завжди. Постіль заправлена, книги акуратно розставлені на полицях. Ані сліду розірваної сорочки або закривавлених пов’язок. Екіпажу не було, а відтак, швидше за все, дослідник умчав до Пфефферкорна. Ніхто, крім Оскара, не знав, що трапилося, навіть Еліза, яка зазвичай була в курсі всього.

Оскар не зважився видати батька. Йому було соромно підглядати за ним, але ще більше він соромився того, що гнівався на скритність батька. З Елізою поговорити він не міг — та останнім часом і без того поводилася досить дивно. Немов замкнулася в собі. Співала пісні своєї батьківщини й проводила дивні ритуали. Її кімната дедалі більше скидалася на гаїтянське культове місце: під стелею висіли жмутики сухих трав, на полицях стояли опудала тварин, банки й тиглі, у яких зберігалися порошки, мазі й усілякі екзотичні настоянки. Раніше вона запрошувала його до себе й розповідала різні історії, але це було давно.

Довіритися Шарлотті він теж не міг. Залишалося тільки чекати. Знову.

Уже продзвонило третю, коли знову з’явився Гумбольдт. Оскар почув шерех гравію під колесами й поспішив до дверей. Дослідник кинув поводи Берту й зістрибнув на землю.

— Привіт, хлопчики. Ну що, все гаразд?

Він намагався бути спокійним, але Оскар бачив, що батька долає тривога. Шрам на щоці прикривав тонкий шар пудри.

— Де ти був?

Гумбольдт поклав руку йому на плече. Рухи в дослідника були повільними, темні кола під очима свідчили про те, що останнім часом він мало спав.

— Зайнятий нашим проектом. Потрібно було неодмінно розв’язати одну проблему разом із Пфефферкорном, але ми вже розібралися.

— Наш проект? Зовсім недавно вночі мені так не здалося.

Ну, от він і видав себе. Але краще вже так, ніж приховувати все й надалі.

— Нещодавно… Вночі?

— Твоя таємна подорож. На машині часу. Твоє поранення…

Погляд дослідника моментально став холодним. Твердим. На якусь мить здалося, що він забув про Оскара, але потім на його обличчі промайнула сумна  посмішка.

— Не таке вже таємне, як мені хотілося б,— пробурмотів він.— Як ти міг подумати, що я тебе обдурюю?

— Де ти був?

— У майбутньому,— Гумбольдт відвів його у бік і знаком показав, що потрібно говорити тихіше.

— Там…— Оскар так і не закінчив фразу від подиву.— Але ти казав, що цього не можна робити. І чому потай?

— Тс-с-с,— прошепотів дослідник.— Не так голосно. Не хочу, щоб інші почули. Ти комусь розповідав?

— Ні, але дуже хотілося, можеш мені повірити.

— Оскаре, так було потрібно. Результати першої подорожі Вілми дуже мене стурбували. Мені потрібно було бути впевненим, що я не піддам вас небезпеці, розумієш?

— Ні.

Гумбольдт на мить замислився, а потім сказав:

— Можливо, тобі й не зрозуміти, але в мене були свої причини для цієї подорожі. Свого часу я тобі все розповім, але зараз прошу не говорити іншим, що ти бачив. Можна на тебе покластися?

Не встиг Оскар відповісти, як підійшли Шарлотта з Елізою. Він кивнув, і Шарлотта вигукнула:

— Ти повернувся прямо до чаю, дядьку! Ти вже поїв чи питимеш чай із нами?

Гумбольдт багатозначно подивився на Оскара й обернувся до жінок.

— Я поїв, дякую. Але із задоволенням вип’ю чаю

з булочкою,— сказав він.— Хочу вам дещо розповісти.

— Що?

— Виявилося, що перша подорож у часі може трапитися швидше, ніж ми очікували. Ми з Пфефферкорном розв’язали всі проблеми, відтак що ніщо не заважає нам вирушати в дорогу.

— Правда? Це ж здорово! Коли їдемо?

— Я думав, може… завтра вранці. Ну, задоволені?

— Ще б пак! Звісно! Не знаю куди, але вже чекаю не дочекаюся,— просяяла Шарлотта.

Вона схопила дядька під руку, і вони попрямували до будинку. Еліза з Оскаром мовчки пішли слідом.

С ім осіб, сім стільців. Брати розташувалися по колу. Обличчя сховані за масками. Звична картина. І все ж таки цього разу щось було не так.

Трапилося те, чого ніколи не траплялося від моменту заснування ложі в 1721 році. Великий Майстер допустив стороннього. Людину, яка не була масоном.

Непосвяченого.

Присутні явно нервували, нишком обмінювалися поглядами й жестами. Хто цей чужинець? Що йому потрібно? Як Майстер прийняв таке рішення, не порадившись із іншими?

Невідомий стояв за високоповажним Майстром, опустивши голову й схрестивши руки. Він був тут єдиною людиною без маски. Обличчя незнайомця перебувало в тіні, але можна було легко побачити, що ніс у нього був не раз зламаний, а обличчя та голову вкривали численні шрами. Про що думав Майстер, запрошуючи сюди подібну особу?

Високоповажний Майстер підняв руку. Потім підвівся і зняв маску. Ще одне нововведення.

— Підносимо хвалу всевидючому архітекторові.

— Підносимо хвалу всевидючому архітекторові.

Еріх фон Фалькенштейн був прусським генералом. Командуючий піхотою та військовий радник покійного імператора. Сорока дев’яти років, із коротким їжачком волосся на голові й акуратно підстриженими вусами. Великим Майстром ложі він став зовсім недавно, але мав таку силу й авторитет, що викликав повагу й у старих майстрів.

Усе в ньому свідчило про військову дисципліну: пряма постава, форма, що бездоганно сидить, холодний пронизливий погляд. Ніщо не могло вислизнути від його очей. І погляд був швидшим, ніж у білки, холоднішим, ніж