Скарб Зеленого Байраку - Ігор Костянтинович Недоля

Багато всяких товарів закупив Трифон, удачливий купець, що кинув колись прекрасну Елладу і жив тепер біля Кімерійського Босфору. Але найдорожчою покупкою Трифона була Фемістоклова камея.

Трифон завжди привозив з Афін дружині й дітям подарунки. І з кожним разом вони були багатші й коштовніші.

Побачивши камею, купець зрозумів: йому всміхнулося щастя. Він привезе у дарунок дружині, поважній матері його трьох дітей, чудовий твір мистецтва.

Жодна жінка в Пантікапеї чи Афінах досі не мала такої камеї. Трифон поклав камею в скриньку з коштовного чорного дерева, де вже лежали обручки, браслети й золоті монети, що він дістав їх, продавши зерно, рибу й рабів.

Трифонова дружина Памфіла завше тужила за далекою і любою її серцю Елладою, за спечними днями довгого літа, За сухими горами Афін і гамірними ринками міста.

Вона тужила за батьківщиною. В Пантікапеї вона щасливо прожила багато років. Там народилися й виросли дві дочки і стрункий красень син. Але достаток для їхньої родини в Елладі не створити. Розумному легше розбагатіти в Пантікапеї. Босфор Кімерійський став їхньою батьківщиною, діти не знали Еллади.

І тільки дарунки чоловіка трохи розважали Памфілу.

Дочекавшись попутного вітру, Трифопові кораблі підняли тяжкі вітрила і рушили у зворотну путь. Сховались Афіни, відтак зникли береги Еллади. Проминули Гелеспонт, вийшли в бірюзове море.

Кораблі витримали жорстоку бурю, а за два тижні показалися звивисті береги країни скіфів.

Минуло ще десять днів і нарешті кораблі дійшли до володінь Пантікапея. Керманич першого корабля, прикриваючи рукою очі від сонця, даремно шукав у мареві спечного дня прикметну гору біля міста Казека. Він так і не побачив її, заким у морі не показалася Петрокаравія, або кам’яні кораблі, — химерні скелі далеко в морі.

— Хвала богам! Домівка близько, — мовив керманич, але всі знали, що тільки завтра вони доберуться до Акри. В Босфорі Кімерійському плавати небезпечно, загавиться керманич — наштовхнуться на підводну скелю чи мілину, загинуть кораблі й товари.

Трифонові кортіло скоріше побачити родину, але він не квапив керманича.

Вранці сині хвилі Понта лишилися позаду, докруж кораблів розстелилися мрійно-зелені хвилі Босфору. А опівдні перед очима забіліли стіни Акри, і за годину кораблі пристали до дерев’яного помосту. Там уже чекав на батька юний Полікарп. Йому й доручив Трифон вести два кораблі далі, в Пантікапей. Трете судно лишилося в Акрі. Купець попростував до свого будинку, де його чекали дружина і,дочки.

А на далекому острові, за Афінами, Фемістокл різав новий камінь. Продавши камею, він надовго забезпечив себе. Хіба йому багато треба? Відклав усі замовлення і весь поринув у омріяну роботу. Тільки іноді відривався та шліфував агатове намисто в дарунок тій, кого любив.

Наприкінці літа щодня зранку дув сухий східний вітер. Небо затягувало сірим серпанком, крізь який сонце пекло ще дужче. Здавалося, ось-ось почнеться буря, але вітер не дужчав, хмари не збирались, і небо зоставалося таке саме палюче, як і напередодні.

Городяни й раби, що працювали на виноградниках, стомлені спекою, ополудні ховались у тіні дерев і випограду. В місті наче все вимерло. Навіть невгамовні віслюки, і ті в цей час замовкали. На стіни з вежами, що оперізували Акру, воїни намагалися не виходити. Розпечені сонцем їхні щити і списи стояли прихилені до стін, а мечі й шоломи валялися, недбало кинуті де попало.

У Трифоновому будинку тиша. І господарі, й раби сиділи в кімнатах, у тіні дерев, під стінами. Поважна Памфіла міцно спала. Син і дочки дрімали на веранді.

Далеко на заході, над степом, раптом показалася чорна хмара. Вона швидко росла і невдовзі перетворилася на довгу зловісну змію. Першими забачили хмару ті, що працювали на винограднику. Люди вирішили, що пилюку здійняв західний вітер, і незабаром суху землю освіжить дощ. Але згодом зрозуміли — не дощ, не прохолода наближається, а небезпека. Степом мчала кіннота кочовиків — скіфів.

Ті, хто мав коней, тривожно оглядаючись, поспішили в місто, дехто поїхав на віслюках до Акри, а деякі кинулися пішки, та скоро всі зрозуміли, що не встигнуть заховатися за міськими мурами. Вороги наздоженуть їх.

Стовпи пилюги уже піднялися біля виноградників, і тепер було ясно видно вершників, що скакали на низеньких швидких конях. Частина скіфів перехопила дорогу до Пантікапея, частина помчала до причалів на березі моря, а більшість ринула до трьох міських воріт.

Сторожа не встигла навіть позбирати зброю. Кочовики перебили воїнів і вдерлися через ворота на вулиці міста. Городяни й раби гинули під ударами мечів. Кочовики не милували нікого, вони вбивали дужих чоловіків, старих, дітей, жінок. Майно забирали, складали на запасних коней, а чого не могли взяти, — палили, руйнували.

У Трифоновому домі безладно металися. Тепер і господарі, й раби опинилися в однаковому становищі — усім загрожувала смерть. Дід-воротар замкнув дубові ворота. Будинок купця, ніби фортецю, оточували стіни — високі, але, на лихо, не досить міцні. Полікарп озброїв чоловіків, і вони засіли біля воріт і стін. Дехто поліз на дах та інші будівлі і звідтіля разили ворога стрілами й камінням. Навіть діти й жінки взяли участь у бою.

Трифонові доньки складали цінне й коштовне майно. Памфіла яка тільки-но прокинулася, в легкому одязі, сколотому на грудях камеєю Фемістокла, вибігла на подвір’я. Жінка стала керувати обороною воріт, що тріщали під ударами скіфів. За мить ворота і стіни упали, поховавши під балками поважну господиню. Полікарп був смертельно поранений.

Дочки не бачили смерті матері та брата. З кімнати вони вибігли у внутрішній дворик тієї миті, коли скіфи, знищивши захисників, вдерлися до будинку. Старша, притискаючи до грудей шкатулку з коштовностями, метнулась у куток дворика, де в землі були закопані величезні глеки — піфоси з зерном і вином. У будь-якому могли сховатися два чоловіки. Виноград ще не достиг, і кілька глеків стояли порожні. Дівчина підняла кам’яну, плиту, що накривала крайній піфос, і стрибнула в його чорну глибінь. Дзвінко ляснула накривка і затулила отвір.