У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

— Хто там? — кричить вона. — Що це означає? Макумазане, це ти? Що з тобою? Ти приніс погані звістки… мій пан? О, говори ж, мій пан не помер? Ні?

Вона захиталася, заламуючи свої білі руки.

— Я залишив Інкубу пораненого, але бадьорого! Він виступав зі своїм військом проти Зорайї ще на заході сонця! Хай серце твоє заспокоїться! Зорайя розбита, перемога за тобою!

— Я знала це! — тріумфально закричала вона. — Я знала, що він переможе. Вони називали його чужоземцем і хитали головами, коли я доручала йому командування військами. На заході сонця… кажеш ти, а зараз уже світає! Можливо…

— Накинь на себе плащ, Нілепто, — перервав я її, — і дай нам вина, потім поклич служниць, якщо хочеш врятувати своє життя! Не зволікай!

Вона побігла до завіси і гукнула своїх служниць, поспіхом узула сандалі, накинула плащ. У цей час дюжина напіводягнених жінок вбігла до кімнати.

— Ідіть за нами і мовчіть! — сказав я їм, поки вони здивовано дивилися на нас.

Ми вийшли до першого передпокою.

— Тепер, — сказав я, — дайте нам пити і їсти. Ми помираємо!

Кімната служила зазвичай їдальнею для начальників варти.

З шафи нам дістали і подали вина та холодного м’яса. Ми з Умслопогасом поїли і випили вина, відчуваючи, що життя повертається до нас, і кров швидше потекла в жилах.

— Слухай, Нілепто! — сказав я. — Чи можеш ти довіритися цілком хоча б двом своїм служницям?

— Звичайно! — відповіла вона.

— Тоді накажи їм пройти бічним входом до міста і покликати городян, які віддані тобі. Хай вони прийдуть сюди озброєні і приведуть із собою всіх хоробрих людей, щоб захищати тебе і врятувати від смерті. Не питай, роби, що я кажу тобі, і не зволікай! Кара випустить жінок із палацу!

Нілепта вибрала двох жінок із натовпу служниць і. повторила їм мої слова, давши перелік тих людей, до яких вони мали йти.

— Ходіть швидше і потай! Заради порятунку вашого власного життя! — додав я.

Вони поспішили разом із Кара, якому я звелів повернутися до нас, коли він випустить жінок. Потім ми з Умслопогасом пішли далі, супроводжувані королевою і її свитою. На ходу ми доїдали свою закуску, і я розповів Нілепті все, що знав про небезпеку, яка їй загрожує, як ми знайшли Кара, як уся варта і слуги розбіглися, і вона була одна в палаці зі своїми жінками. Вона сказала мені, що в місті рознесли чутки, що наше військо знищене, і Зорайя з тріумфом йде на Мілозис. Тому всі її слуги і воїни розбіглися.

Ми провели в палаці не більше шести-семи хвилин. Незважаючи на те, що купол храму був осяяний промінням уранішнього сонця, оскільки знаходився на величезній висоті, світанок ледве починався. Ми вийшли у двір, і тут рана моя так розболілася, що я зіперся на руку Нілепти. Умслопогас чимчикував за нами, весь час жуючи.

Проминувши двір, ми досягли вузьких дверей у палацовій стіні, яка вела на прекрасні палацові сходи.

Я огледівся й остовпів. Дверей не було, так само, як і бронзових воріт, їх було знято з петель, як ми дізналися потім, і скинуто зі сходів.

Перед нами був напівкруглий простір і десять чорних мармурових східець, що вели до сходів.

Ми перезирнулися.

— Ти бачиш, — сказав я, — вони зняли ворота і двері. Чим нам закласти двері? Кажи швидше, бо вони скоро будуть тут!

Я сказав це, знаючи, що ми маємо захищати площадку, інших дверей у палаці не було, оскільки кімнати відділялися завісами. Я знав також, що, коли ми зуміємо захистити двір, то вбивці не потраплять у палац, який абсолютно неприступний відтоді, як потайні двері, до яких увійшла Зорайя тієї пам’ятної ночі, коли хотіла вбити сестру, були закладені за наказом Нілепти.

— Знайдемо! — сказала Нілепта, до якої повернулися її звична бадьорість і енергія. — На дальньому кінці двору є глиби й уламки мармуру. Робітники принесли їх сюди для п’єдесталу до нової статуї