Лабіринт - Кейт Мосс
— Ти так гадаєш? — запитала вона. — Тут немає склепу, саме це являє собою найбільшу розбіжність. Також цікавою деталлю є могила, де лежали скелети; вона розташовується саме на тому місці, де мав би бути склеп.
— Ти чула ще щось про ті скелети? — запитав Франсуа-Батист.
Марі-Сесіль похитала головою.
— Отже, ми досі не знаємо, ким вони були?
Вона стенула плечима.
— Невже це має значення?
— Гадаю, що ні, — відповів Франсуа-Батист, хоча вона бачила, що його непокоїть брак її цікавості.
— Утім, — вела вона далі, — не думаю, що жодна річ зі знайдених має значення. Важливий тільки візерунок, той шлях який проходить Navigatairé, промовляючи магічні слова.
— Ти впевнена, що зможеш читати пергамент із Книги Слів?
— Якщо цю Книгу датовано тим самим періодом, тоді так. Ієрогліфи досить прості.
Раптом на неї негадано й несподівано нахлинули недобрі передчуття. Вона аж пальці підняла, неначе рука сама обхопила горло. Сьогодні вночі вона промовить давно забуті слова. Сьогодні вночі уся сила Граалю опуститься на неї. Тепер час буде підвладний їй.
— А що, коли О’Доннел бреше? — знов озвався Франсуа-Батист. — Якщо в неї немає Книги? Чи, може, Оті також її ще не знайшов?
Марі-Сесіль широко розплющила очі. Різкий, грубий та зухвалий голос сина повернув її до реальності. Вона поглянула на нього з не прихованою неприязню.
— Книга Слів там, — відповіла вона.
Роздратована тим, що їй зіпсували настрій, Марі-Сесіль закрила Книгу Чисел та загорнула її. Натомість вона поклала перед собою Книгу Ліків.
Зверху Книги виглядали цілком однаковими. Однакові палітурки, обтягнуті шкірою й зв’язані докупи шкіряними ремінцями.
Перша сторінка була майже порожньою, зображуючи хіба що крихітну золоту чашу в центрі аркуша. Зворотний бік був геть зовсім чистим. На третій сторінці подано слова та візерунки, зображені також на стінах прихованої підземної кімнати на вулиці Шеваль Бланк.
Перша літера кожної сторінки була виділена червоним, синім та жовтим кольорами із золотавим обрамленням, але решта тексту була звичайною, слова йшли одне по одному, без абзаців, які б указували, де закінчується одна думка й починається інша.
Марі-Сесіль звернула увагу на пергамент усередині Книги.
Ієрогліфи були пересипані крихітними малюнками рослин та символами, виділеними зеленою барвою. Після років вивчання, наукових досліджень і тлумачень, які фінансувала родина де л’Орадор, її дідусь зрозумів, що жоден із малюнків Книги не відповідає змістові.
Насправді важили тільки ієрогліфи на двох пергаментах із Книги. Усе ж решта — слова, картинки, кольори — існувало лише для того, щоб заплутати справжній лабіринт, заховати правду.
— Вона там, — ще раз повторила Марі-Сесіль, кинувши на Франсуа-Батиста лютий погляд. Жінка бачила, що він сумнівається, але розважливо вирішив за краще не говорити більше нічого.
— Збери мої речі, — різко наказала вона. — А потім перевір, де зараз авто.
* * *За кілька хвилин Франсуа-Батист повернувся з квадратною дамською сумочкою для косметики й прикрас.
— Куди мені її поставити?
— Он там, — показала Марі-Сесіль на туалетний столик. Коли син пішов, вона сіла за столик. Зверху сумочка була обтягнена шкірою з її ініціалами, витисненими золотим. Це був дідусів подарунок.
Марі-Сесіль відкрила сумку. Всередині було велике дзеркало, а також кілька кишеньок для щіток, косметичних аплікаторів, серветок та маленьких золотих ножиць. Сама косметика — помади, тіні для повік, туш, сурм’яний олівець, пудра — зберігалася зверху в спеціальній скринці. У глибокому відділенні знизу ховалися три ювелірні коробочки.
— Де вони? — запитала жінка, навіть не повернувшись до сина.
— Недалеко звідси, — відповів він. Марі-Сесіль відчула напругу в його голосі.
— З ним усе гаразд?
Франсуа-Батист мовчки перетнув кімнату, поклав матері руки на плечі і спитав:
— Тебе це обходить, Maman?
Марі-Сесіль уважно глянула на своє віддзеркалення, потім на сина, що відбивався там-таки, вище її голови, неначе позуючи для портрета. Його голос був звичайним, проте очі виказували його.
