Маленькі дикуни - Ернест Сетон-Томпсон

Вже зовсім посутеніло, та звідусіль доносились звуки: в лісі жалібно волала дрімлюга, скрипіли й кумкали сотні ропух та жаб, з мулкого озерця долинав якийсь дивний крик, що звучав наче моторошний сміх. Раптом із густого чагарнику пролунало високе, але неголосне «уа-уа-уа-уа-уа-уа-уа-уа!»

— Що це? — вигукнув Ян.

Тремтливий пронизливий крик, не схожий на пташиний, прокотився вже ближче. Він здавався надто різким для птаха, і Сем прошепотів:

— Єнот. Це крик єнота. От зберуть хліб, і ми прийдемо сюди на полювання.

— Це буде чудово! — захоплено вигукнув Ян — Шкода, що не можна полювати зараз. Я ніколи не полював на єнота і взагалі не полював. А для чого чекати осені?

— Бо восени єнота легше знайти. Тільки скажи: «Сьогодні вночі я буду зі своїми собаками на покосі», і єноти обов’язково там будуть — їх тут і зараз багато. Щойно ми чули одного, а ось і другий.

У деревах пролунав довгий, протяжний крик.

— Ти помиляєшся, — сказав Сем. — Навіть мисливці плутають. Це кричить сова-сипуха. Голос у неї ніжніший за єнотів і свистячий.

Ніжний звук пролунав ще кілька разів, і лише тоді Ян збагнув, що єнот кричить пронизливіше, різкіше.

Коли друзі наблизились до дерева, з якого кричала сова, чиясь велика сіра тінь безшумно промайнула над їхніми головами, закривши на мить яскраві зорі.

— Бачив, бачив? — прошепотів Сем. — Ото й була сова-сипуха. І зовсім вона не сипить.

— Як же хочеться пополювати на єнотів! — знову завів своєї Ян.

— Що ж, давай спробуємо, — відповів Сем. — Якщо дуже хочеш, підемо. Зрештою, можна й зараз.

— Про тварин я знаю більше, ніж про птахів. Може, зубний лікар — чудова професія, але я мрію побути хоч трохи мисливцем. Тато обіцяв якось походити зі мною в лісі. А уявляєш, як буде класно, коли ми натрапимо на оленів у Довгому болоті, що за десять миль звідси! Шкода тільки, що тато посварився з Калебом. Калеб чудово знає ліс, а його старий Турок вислідив стільки єнотів, що ти й не порахуєш.

— Якщо ця собака єдина у Сенгері може вистежити єнота, я обов’язково його добуду. От побачиш! — палко вигукнув Ян.

— Вірю! — відповів Сем, і в його голосі прозвучало змішане почуття щирого захоплення й подиву.

О десятій годині друзі повернулись додому. Всі вже спали, крім містера Рафтена. Хлопчики теж одразу полягали, а на ранок, зайшовши в комору, вони побачили, що Сі Лі не тільки пришив та підрубив димові клапани, але й заново поперешивав усі латки та підрубив знизу покришку тіпі, вклавши в рубець тонку мотузку. Тепер усе було готове. Хлопці одразу перенесли покришку на місце майбутнього табору. Ян прихопив із собою сокиру. Коли вони проходили повз живопліт біля струмка, де починалось болото, Ян сказав:

— Семе, а давай зробимо мітки для Калеба. Що для цього потрібно?

— Через кожних п’ять-шість кроків роблять зарубки на деревах.

— Так? — Ян рубонув дерево в трьох місцях, і на ньому з’явилося три білих плями.

— Ні, це «мітка мисливця» для пасток. А «мітка шляху» ставиться з обох боків дерева, — отак — тоді її видно, куди б ти не йшов. А якщо цією стежкою йдуть уночі, то зарубки слід зробити глибшими.

— Десять товстих жердин… Дві довших, тонких, — читав Ян уголос свої нотатки.

Жердини одразу ж були зрубані й перенесені на місце табору.

— …Зв’язати їх докупи на одній висоті з покриттям тіпі… Зв’язати? А чим? Він сказав — сиром’ятним ременем, але він також говорив, що покриття треба робити зі шкур. Доведеться взяти звичайнісіньку мотузку, — і Янові стало якось ніяково від своєї ж пропозиції.

— Я так і знав, — промовив Сем, — і вдома поклав довжелезну мотузку в брезент, тільки промовчав.

Хлопці міцно зв’язали мотузкою триніжок і вбили його в землю. Дев’ять жердин стояли з рівними проміжками по правильному колу. Всі жердини добре укріпили мотузками, а десяту, останню, з покриттям, прив’язаним до неї за виступ між клапанами, поставили навпроти майбутніх дверей. Потім за допомогою двох довгих «димових жердин» обвели покриття навколо каркаса. Тепер потрібні були з’єднувальні шпильки. Ян спробував наробити їх із пагонів горішини, але товста, м’яка серцевина кришилась і кожного разу ламалась. Побачивши це, Сем сказав:

— Для дерев’яних шпильок незамінний білий дуб, — і миттю вирубав цурку з білого дуба, розколов її навпіл, потім кожну половину розколов знову, і так аж поки вийшли зовсім тоненькі кілочки, які він загострив і обтесав ножем. Ян також узяв сокиру.

— Не так, — пояснив Сем. — Завжди треба половинити, інакше, крім трісок, нічого не буде. От порозколюй протягом зими колоди, тоді й навчишся це робити.

Хлопці зробили з десяток кілочків і повтикали їх у заготовлені дірки. Вийшло дуже гарно, адже всі кілочки були однакової форми. Нарешті покриття було напнуте. Залишалось тільки закріпити тіпі внизу.

— Приготуй десять дубових кілків, з фут завдовжки і з дюйм завтовшки. Я знаю, як її укріпити, — сказав Ян. А сам відрізав десять шматків мотузки по два фути й поробив дірочки приблизно через кожні три фути вздовж усього нижнього краю покриття і трохи вище довгої мотузки, протягнутої у зовнішній шов. У кожну дірочку він протягав двофутовий відрізок мотузки і зашморгував його тугим вузлом. Вийшло десять петель, які він накинув на вбиті в землю кілки. Намет був чудово укріплений.

Наближався час найважливішої церемонії — розпалення першого вогню. Друзі відчували себе справжніми індіанцями, адже