Маленькі дикуни - Ернест Сетон-Томпсон

— Забирайтеся! Геть від мого порога, нечестивцю!

Сем усміхнувся до Яна. Потім, розтягуючи слова трохи більше, ніж звичайно, заскиглив:

— Ой я нещасний! Пожалійте мене, бабусю! Лікарі безсилі у моєму випадку! — що, зрештою, було чистісінькою правдою.

Але за дверима знову мовчок. Тоді Сем зважився прочинити двері. В хаті біля вогню сиділа стара з люлькою в зубах і сердито зиркала червоними очима на непроханих гостей. На колінах у неї куняв кіт, а в ногах крутилося миршаве цуценя і гарчало на незнайомців.

— Сем Рафтен? — розгнівано запитала стара.

— Так, бабусенько. Я, на свою біду, наштрикнувся на цвях у паркані, а ви ж бо знаєте, що від цього можна отримати зараження крові, — бурмотів «хворий». Сем вплітав у своє бурмотіння стогони, зойки і кумедно морщився наче од болю, намагаючись викликати співчуття.

Слова «геть звідси» знахарка вже забула — вона одразу відчула жаль до страждальця. А ще їй було приємно бачити, як ворог принижено благає в неї допомоги. Стара буркнула:

— Показуй.

Сем зі стогонами почав було розв’язувати страшне шмаття, яким обліпив коліно, як раптом до кімнати увійшла Бідді.

Вона і Ян одразу впізнали одне одного попри те, що з часу їхньої зустрічі хлопець виріс у довжину, а Бідді — у ширину. Обоє дуже зраділи несподіваній зустрічі.

— Як поживають твої тато й мама? Чи всі здорові в сім’ї? А пам’ятаєш, як ми готували бальзам для легенів? Ми тоді були такими зеленими! Пам’ятаєш, я розповідала тобі про бабусю? Оце вона і є. Бабусю, це — Ян.

Ми були з ним найкращі друзі, коли я служила в його мами. Правда, Яне? А бабуся моя може повідати тобі все про трави.

Сем нагадав про себе страждальницьким стогоном і всі обернулись до «хворого».

— А, це нібито Сем Рафтен? — холодно промовила Бідді.

— Так, серденько, тільки з хлопчиком скоїлося щось жахливе, — відказала бабуся. — Лікарі відмовились лікувати, от він і прийшов до мене.

Сем жалібно застогнав на підтвердження її слів.

— Бідді, подай ножиці — розріжемо штанину і подивимось рану, — звеліла стара.

— Ні, ні! — зарепетував раптом Сем, при самій думці, як йому перепаде вдома за подерті штани. — Я можу її закасати.

— То закасуй, — погодилась знахарка. — Господи, Боже! Та в тебе дике м’ясо! Його можна було б вирізати, — сказала вона, намацуючи щось у кишені (Сему здалося, що вона шукає ніж, і він сидів уже напоготові, аби чкурнути у двері), — але це штучки недоумкуватих лікарів. Мені вони не потрібні.

— Та навіщо вони вам! — палко вигукнув Сем, ухопившись за цю думку. — Різати — то справа безголових лікарів, а ви дасте мені чогось випити.

— Аякже, дам.

І хлопці з полегкістю зітхнули.

— Ось тобі, пий!

Стара подала «хворому» кухоль води із сухим товченим листям. Сем випив.

— А ці гілочки візьми із собою. Настоюй на двох галонах води і пий по склянці через кожну годину. Потім прикладай двічі на день до рани розрубане курча — дике м’ясо і зійде. Ти скоро видужаєш, тільки не забудь — курча має бути щоразу свіже — двічі на день!

— Може… краще… індича? — простогнав Сем. — Мама для мене не пошкодує грошей.

— Краще стули пельку і не згадуй при мені батьків! Вони вже достатньо покарані. Дай боже, щоб за свої гріхи вони зовсім тебе не поховали. Такого нещастя я і сама їм не побажаю.

— Що це за рослина, бабусю? — запитав Ян, уникаючи погляду Сема.

— Лісова рослина.

— Я знаю, але як вона зветься? На що схожа?

— Як це «на що схожа»? Сама на себе схожа — ліщина то.

— Як буде нагода, я вам покажу ліщину, — сказала Бідді.

— А з неї можна робити бальзам для легенів? — лукаво кинув дівчині Ян.

— Мені полегшало — час додому, — тихо вставив Сем. — Де моя палиця? Ти, Яне, неси ліки, та, дивись, обережніше з ними.

Ян взяв у руки гіллячки ліщини, але ніяк не міг зважитись підвести на Сема очі.

— Заждіть-но! — кинула їм бабуся. Вона відгорнула простирадла на ліжку — під ними лежали червоні яблука. Вона вибрала два найкращих і простягла хлопцям.

— Я сховала їх тут від свиней. Таких гарних яблук у мене ніколи не родило.

— Звісно, не було! — прошепотів Сем, коли вона відійшла. — Її син Ларрі накрав їх з нашого саду. Тільки в нас є цей пізній сорт.

— До побачення! Дякуємо вам! — сказав Ян.

— Мені вже кра-а-аще, — промовив Сем, розтягуючи слова. — Хвороби як і не бувало. — Й одразу додав пошепки, так щоб стара не почула: — Скоріше б викинути цю бридоту, поки копита не відкинув.

А Сем припустив, який би вийшов переполох, коли б він зараз пожбурив геть свою палицю і дременув щодуху до лісу, та Ян ледве умовив друга хоч трохи припадати на ногу, поки вони не зникнуть з очей. Покращення було таким явним, що добра стара знахарка голосно покликала Бідді, аби та на власні очі переконалась, як швидко подіяли на молодого Рафтена її ліки. А всі ж лікарі «махнули на нього рукою».

— А тепер хутчіш до Калеба Кларка, — сказав Сем.

— Щось ти занадто прудкий, як для каліки, що на нього всі лікарі махнули рукою, — зауважив Ян.